Зірки на плечах і примарний запах дому

Тієї миті я остаточно перестав бути тим восьмикласником-невдахою, якого вчителі викреслили зі списків, а однокласники забули наступного ж дня. Моя роль у цьому життєвому спектаклі змінилася кардинально. Я переступив поріг кімнати вже не як випадковий свідок, а як частина цієї похмурої родини.
Колян спав на ліжку. Його дихання було важким і переривчастим, але він був живий. Живіт, щільно обмотаний білосніжними бинтами, крізь які ще не встигла просочитися кров, здавався неприродно нерухомим. Але мою увагу прикувало інше. Раніше я ніколи не бачив його без сорочки. Тепер же, у світлі тьмяної лампи, на його худих плечах чітко проступили татуювання у формі восьмикутних зірок. Ці знаки мовчки кричали про те, ким він був насправді у тому світі, де імена не мають значення, а закони пишуться кровю.
У кімнаті було дивно чисто. Сергій та інші прибрали всі сліди «операції», але повітря було наскрізь просякнуте стійким, ядучим запахом горілки. На секунду мене накрило дежавю: цей сморід миттєво переніс мене в батьківську квартиру. Той самий аромат безнадії, що роками панував у моєму домі, де горілка була єдиним гостем. Серце стиснулося від раптового болю, але я вчасно схаменувся. Тут усе було інакше. Тут спирт був ліками, а не отрутою.
— Малий! Іди сюди! — тихий, але владний вигук із кухні розірвав моє заціпеніння.
Це був голос Сергія. Я здригнувся, відганяючи привидів минулого, і впевнено рушив на поклик. Дитячі страхи залишилися там, за броньованими дверима, а тут, у хмарах тютюнового диму та запаху антисептика, починалася моя нова історія.