Рукостискання над попелом

Вогонь у старому мангалі вже майже вщух, залишаючи по собі лише сивий дим та розпечене вугілля, що жевріло в сутінках, наче очі хижака. Чоловік, який щойно спалив закривавлене шмаття, повільно обернувся. Його постать у важкому светрі грубої вязки здавалася монолітною на фоні згасаючого неба.
Він мовчки розцінив мій заціпенілий вигляд і раптом простягнув мені велику, мозолисту долоню.
— Сергій, — коротко кинув він, і в його голосі більше не було тієї ранкової люті.
Я відчув, як серце збилося з ритму. Я простягнув свою руку — вона була майже синьою від лютневого холоду, тонка і тремтлива в порівнянні з його кистю. Але в голові, наче заїжджена пластинка, миттєво спрацював головний урок Коляна: «Ніколи. Чуєш, малий? Нікому і ні за яких обставин не називай свого справжнього імені. У цьому світі імена — це зайві ниточки, за які тебе можуть смикати».
Я стиснув його пальці й, дивлячись прямо в очі, відповів: — Малий.
Сергій на мить затримав мою руку, вдивляючись у моє обличчя, а потім його губи розпливлися в ледь помітній, схвальній посмішці. Він зрозумів усе без зайвих пояснень. Колянова школа була помітна одразу.
— Молодець, — кивнув він, відпускаючи мою руку. — Швидко вчишся. Ідемо.
Він повів підборіддям у бік броньованих дверей, які все це затяжне очікування здавалися мені входом у склеп. Тепер вони знову відкривалися, запрошуючи мене всередину. Ми переступили поріг, і в обличчя одразу вдарив стійкий запах горілки, ліків та тривоги.