Попіл у старому мангалі

Я залетів на ґанок, задихаючись, із серцем, що готове було пробити ребра. Там мене вже чекав один із «плащів». Він стояв, притулившись до одвірка, з пожовклою від нікотину цигаркою в зубах, і його погляд не обіцяв нічого доброго.
— Тебе тільки за смертю посилати, малий, — прохрипів він, грубо вирвавши в мене з рук сумку з горілкою та продуктами. — Чекай тут. Всередину зась.
Двері з важким стогоном зачинилися прямо перед моїм носом, і я залишився наодинці з лютневим вітром. Я завмер. Стояв нерухомо, боячись навіть глибоко вдихнути, наче мій подих міг порушити ту крихку тишу, що запала в хаті. Минула вічність — чи, може, всього пів години, які здалися мені роками. Весь цей час я дивився на броньовану поверхню дверей, намагаючись почути бодай стогін Коляна чи брязкіт медичних інструментів.
Потім, щоб хоч якось вгамувати тремтіння в руках, я почав збирати сміття. Вітер уже встиг рознести рештки мого пакету по всьому подвірю: старі обгортки від печива, порожні пачки з-під макаронів — докази моєї довгої самотності. Я методично складав їх докупи, кинув у бак і знову повернувся на ґанок.
Я тупцював на місці, розтираючи змерзлі плечі, поки сутінки не почали гуснути, перетворюючи дерева на потворні тіні. Нарешті замок клацнув.
Один із чоловіків вийшов на поріг. У руках він тримав великий чорний пакет, який виглядав неприродно важким. Він мовчки пройшов повз мене до старого, поїденого іржею мангала, що стояв у кутку подвіря. Рухи його були повільними, механічними. Він кинув пакет у металеве черево мангала, черкнув сірником і кинув його всередину.
Вогонь спалахнув миттєво. Руді язики полумя почали жадібно лизати пластик і те, що було всередині. Я бачив, як чорний дим здіймається в зимове небо, несучи з собою запах горілої тканини та чогось залізистого. Це було схоже на ритуал очищення, де вогонь мав стерти всі сліди сьогоднішнього ранкового хаосу. Чоловік стояв і дивився на вогонь, а я стояв поруч,