Зелений папірець та чорний «Мерседес»

Світ навколо мене вибухнув звуками й запахами крові. Один із чоловіків, не дивлячись на мене, силоміць запхнув мені в долоню зімяту купюру.
І вигукнув , перекриваючи стогін Коляна. — Лети в магазин! Купи горілки, самої дорогої, і щось перекусити. Швидше!
Я не питав навіщо. Я просто біг. Мої нові черевики, які Колян купив мені «для справ», тепер вбивали талий лютневий сніг у брудний асфальт. Я влетів до найближчого гастроному, задихаючись, і виклав на прилавок той самий «зелений папірець». Продавець лише криво посміхнувся, дивлячись на моє заляпане кровю мазутне обличчя, і мовчки вказав на двері. В його очах не було жалю, лише холодна байдужість — у цьому районі іноземна валюта в руках дванадцятирічного пацана була лише приводом для виклику міліції.
І тут у голові спалахнув спогад. Автостанція. Ті самі кіоски, де ми з Коляном збирали «данину». Я згадав, як він підходив до застиглого в тіні чорного «Мерседеса» і обмінював такі самі папірці на пачки гривень.
Я вже не біг — я летів. Легені пекло вогнем, повітря бракувало, а серце калатало в ребра, наче спійманий птах. Знайшовши знайомий силует автівки біля перонів, я, не чекаючи, поки опуститься скло, запхнув купюру в щілину. Зсередини на мене глянули холодні очі крізь темні окуляри, і за мить у мої пальці лягла товста пачка гривень.
За хвилину я вже знову був у магазині. Тепер продавець діяв спритно. На прилавок лягла найдорожча оковита в подарунковій пляшці та купа всілякого їдла: ковбаса, хліб, якісь консерви. Згрібши все в оберемок, я рвонув назад до хати.
Уже на півдорозі, коли вітер свистів у вухах, мені в голову прийшла дика, безглузда думка: «Найшли ж час бухати, коли людина вмирає...». Я ще не знав, що в їхньому світі горілка — це не лише напій для застілля, а єдиний антисептик та анестезія, коли доводиться діставати кулю на дивані під мультики «Nickelodeon».