Червоний сніг на ґанку

Лютий дихав у обличчя сирим холодом, коли я нарешті вчергове наважився відімкнути важкі засуви. Мій план був розпачливо простим: дійти до найближчого магазину, наскребти останні копійки на буханець хліба та банку найдешевшого майонезу — єдине, що могло підтримати ілюзію життя ще на добу. В одній руці я стискав порожній гаманець, в іншій — набряклий пакет зі сміттям, що накопичилося за тижні моєї самотньої варти.
Щойно замок клацнув і я штовхнув броньовані двері, спокій ранку розлетівся на друзки.
Мене буквально знесло з ніг потужним поштовхом. Пакет вилетів із рук, розірвавшись на краю ґанку, і брудне шмаття мого відлюдницького побуту розлетілося по талому снігу. Я не встиг навіть скрикнути, як у вузький проріз дверей вломилися вони — ті самі постаті в шкіряних пальтах, Колянові друзі з кафе.
Але зараз у них не було ні солідності, ні спокою. Вони дихали важко, з хрипом, а їхні обличчя були сірими від перевтоми та страху. Посеред цього живого щита вони несли Коляна.
Він висів у них на руках, наче зламана лялька. Його чиста колись куртка була роздерта, а крізь пальці, якими він притискав бік, невпинно просочувалося щось густе й темне. Кров залишала чіткий, страшний слід на порозі моєї фортеці, миттєво розчиняючи білу паморозь на підлозі.
— Швидше! Заносьте всередину! — прохрипів один із них, той самий, із золотим перснем, який тепер був заляпаний червоним.
Вони занесли його до вітальні, поклавши прямо на диван, де ще вчора я дивився мультфільми. Колян ледь розплющив очі, його погляд був каламутним, але, побачивши мене, він спробував криво посміхнутися.
— Ну що, малий... — прошепотів він, і з його куточка рота вибігла тонка цівка крові. — Я ж казав... 
Я стояв посеред кімнати, заціпенілий від жаху, дивлячись на розірваний пакет зі сміттям на ґанку та на людину, яка стала моїм усім і яка зараз стікала кровю на моїх очах. Світ мультфільмів та шоколадної пасти остаточно згорів у вогні реальної війни.