Мовчання цеглини

Я сидів на холодній підлозі в передпокої, стискаючи в долоні свій новенький телефон. Його вузький зеленкуватий екран блимав у напівтемряві, наче око причаївшогося звіра. Я чекав. Чекав годину, дві, чекав до самого вечора, поки новорічні салюти за вікном не змінили поодинокі постріли петард. Але мобільний не видав жодного звуку. Ні того дня, ні наступного, ні через тиждень.
Свята прокотилися повз мою броньовану схованку галасливою хвилею, залишивши мене в абсолютній, вакуумній тиші. Я став бранцем власних очікувань. Колись бездонний холодильник, що здавався рогом достатку, тепер зяяв пустими полицями. Зникла нутелла, закінчилася дорога ковбаса, і лише самотня банка гірчиці сиротливо тулилася в кутку. В тумбочках залишилося всього кілька пачок італійських макаронів — останній бастіон моєї автономії.
Гроші, які Колян колись відклав мені «на чорний день», танули швидше, ніж січневий сніг під березневим сонцем. Я економив на всьому, але цифри невблаганно наближалися до нуля. Навіть відеомагнітофон перестав бути рятунком: усі касети з Шварценеггером та Сталлоне були переглянуті по колу стільки разів, що я знав кожен діалог і кожен хрип за кадровим перекладом назубок.
Тривога оселилася в хаті разом зі мною. Вона виповзала з кутків щоночі, шепочучи страшні припущення: де Колян? Чи живий він? Чи не став він жертвою тієї самої «гри», в яку так необачно мене втягнув? Кожного разу, коли я дивився на свій телефон, я сподівався побачити хоча б одну рисочку вхідного сигналу, але екран залишався байдужим.
Надворі вже панував лютий — місяць крижаних вітрів та коротких відлиг. Зима відступала з боями, залишаючи по собі брудні кучугури та сіре небо. Я розумів, що ще трохи — і прийде весна, а з нею і неминуча розвязка моєї самотності. Моя фортеця поступово перетворювалася на клітку, а «цеглина» в моїй руці ставала дедалі важчою, наче справжній камінь, що тягне на дно.