Новорічна ніч у броньованій фортеці

Новий рік увірвався в місто канонадою петард і далеким гомоном застіль, але я зустрічав його на самоті. Броньована хата Коляна стала моїм персональним бункером, де час зупинився десь між реальністю та мерехтінням телеекрана. Колян зник ще вчорашнього вечора — пішов мовчки, кинувши короткий погляд на годинник, і з того часу замок на дверях не видав жодного звуку.
Я розвалився на дивані, обклавшись подушками, і занурився у світ каналу Nickelodeon. На зміну «Гей, Арнольду!» з його міськими джазовими мелодіями прийшли химерні «Справжні монстри». Я спостерігав за пригодами Гикача, Нечупари та Обліни, чиї підземні витівки здавалися мені напрочуд знайомими після наших блукань підвалами 13-го цеху. Ці яскраві, трохи божевільні картинки були моїм єдиним захистом від тривоги, що гризла зсередини: де зараз Колян і чи повернеться він взагалі?
Проте голод мені не загрожував. Колян подбав про те, щоб моя «автономка» була королівською. Холодильник був забитий під завязку: палиці дорогої ковбаси, сир, банки з дефіцитними консервами. У тумбочках рівними рядами вишикувалися пачки круп та італійські макарони, а в морозилці чекав свого часу чималий шматок добірного мяса. У цій зачиненій хаті я мав більше їжі, ніж бачив за все своє життя вдома.
Я жував черговий бутерброд із товстим шаром шинки, запиваючи його солодким «ситро», яке цього разу пилося легко, і дивився, як Гикач на екрані знову потрапляє в халепу. Надворі за вікном гуркотіли салюти, освітлюючи приватний сектор спалахами штучного світла, а я сидів у цій дивній, затишній ізоляції. Це був найдивніший Новий рік у моєму житті — з повним шлунком, але з серцем, яке завмирало від кожного шурхоту за дверима.
Новорічний ранок зустрів мене мертвою тишею та сірим світлом, що пробивалося крізь щілини штор. Екран телевізора тихо шипів «снігом» — касета з «Монстрами» давно закінчилася, залишивши по собі лише порожню темряву кінескопа. Коляна все ще не було.
Я підвівся з дивана, потягуючись від затерплих мязів, і побрів до передпокою, сподіваючись почути бодай якийсь звук за броньованими дверима. Коляна я не знайшов, але на тумбочці біля дзеркала лежав пакунок, загорнутий у звичайний газетний папір, перехоплений тонкою резинкою. Вчора його тут точно не було.
Тремтячими руками я розгорнув папір. Всередині, у пластиковій упаковці, лежав він — справжній технологічний шедевр того часу. Ericsson T28s. Він був неймовірно тонким, кольору темного металу, з витонченою антеною, що зухвало стирчала вбік. Я взяв його в долоню — апарат був напрочуд легким і ідеально лягав у руку.
Найбільше мене вразив екран. Це була вузька смужка, що нагадувала дисплей дорогого калькулятора, але для мене він світився магічним зеленим сяйвом. Я натиснув на маленьку кнопку збоку, і кришка, що закривала клавіатуру, відкинулася з характерним соковитим клацанням — цей звук був солодшим за будь-яку музику.
Поруч у пакунку лежав стартовий пакет «Ace & Base» із яскравим логотипом. У ті роки це був перепустку у світ обраних, символ того, що ти завжди на звязку, що ти — людина, яку можна знайти в будь-яку хвилину. Я обережно вставив сім-карту, і на маленькому екрані зявився напис мережі.
Це був не просто подарунок. Це був інструмент. Колян залишив мені цей телефон не для розваг — він дав мені «повідець», за допомогою якого він міг висмикнути мене з реальності мультфільмів у свій суворий світ у будь-який момент.