Переддень фіналу

Наші візити в депо припинилися так само раптово, як і почалися. Здавалося, Колян вивчив там кожен гвинтик і розклад кожного маневрового тепловоза. Тепер наше життя знову зациклилося в звичну, майже затишну рутину.
Ранковий ритуал на ґанку залишався незмінним: гірка кава, пара від якої змішувалася з морозним повітрям, і сизий дим «Camel». Походи на завод до розтерзаного 13-го цеху та візити до дяді Борі стали нашою ідеальною ширмою — ніхто в районі не запідозрив би, що за спинами звичайних «металістів» плететься серйозна інтрига. Обхід кіосків на автостанції, закупівля продуктів і довгі вечори перед миготливим екраном відеомагнітофона — все виглядало безпечно й передбачувано.
Але це була лише ілюзія.
Час від часу Колян залишав мене одного. У такі моменти він скидав свою засмальцьовану «шкуру» алкаша, одягав чисті речі, випрямляв спину і знову ставав тим небезпечним чоловіком, якого поважали в пивбарі біля лазні. Він зникав на кілька годин, а іноді й до пізньої ночі. Я не питав куди. Я просто відчував, як у повітрі гусне напруга, як невидимі механізми стають на свої місця. Підготовка до чогось масштабного виходила на фінішну пряму.
Грудень пролетів непомітно, засипаючи місто колючим снігом. До Нового року залишалося всього два дні. Район почав мерехтіти рідкісними гірляндами у вікнах, а в повітрі змішався запах мазуту з ароматом хвої та мандаринів. Але я знав: для нас цей Новий рік принесе не подарунки під ялинку, а розвязку історії, яка почалася в калюжах листопада.
Колян повернувся того вечора пізніше, ніж зазвичай. Його погляд був гострим, як щойно наточений ніж. Він нічого не сказав, лише мовчки дістав із сумки пляшку шампанського і поклав на стіл важку пачку грошей.
— Скоро, малий, — кивнув він на календар. — Вже скоро.