Рукостискання в димному мареві

Розмова добігла кінця так само раптово, як і почалася. Колян повільно підвівся з-за столу, і лисий зробив те саме — його масивна постать на мить закрила світло тьмяної лампи. Вони мовчки, але надзвичайно міцно потисли один одному руки. У цьому жесті було щось більше, ніж просто прощання; це була скріплена металом угода, фінальна точка в довгому ланцюгу домовленостей.
Колян звичним, енергійним рухом накинув свою куртку, розправив плечі й коротким, гострим поглядом кивнув мені в бік виходу. Я не став чекати другого запрошення. Залишивши на столі недоїдений, зачерствілий пряник поруч із майже порожньою чашкою чаю, я вискочив на вулицю. Холодне повітря листопадового вечора миттєво вдарило в обличчя, витравлюючи з легень важкий запах тютюну та хмелю.
Я наздогнав Коляна вже на тротуарі, на ходу застібаючи блискавку своєї «аляски» та натягуючи каптур. Крижана крупа все ще сіяла з неба, витанцьовуючи на асфальті свій нескінченний танець. Ми йшли швидким кроком, залишаючи залізне черево бару та освітлені вікна лазні позаду.
Колян мовчав кілька кварталів, і лише коли ми звернули в темний провулок, що вів до нашого сектора, він на мить пригальмував і вимовив лише одне слово:
— Все.
Він зробив коротку паузу, глянув на мене з-під козирка кепки і додав тихіше, але впевнено:
— Все добре, малий.
Ми направилися додому. Наші кроки глухо відлунювали від стін заснулих будинків. Я не знав усіх деталей їхньої розмови з лисим, але відчував: той камінь, який Колян так довго тягнув на собі, нарешті зрушив із місця. Попереду була ніч у нашій броньованій хаті, а за нею — той самий грудень, який мав повернути Коляну його минуле.