Залізний притулок біля лазні

Ми крокували крізь місто, яке поступово вкривалося тонким білим саваном. Ледь засніжені тротуари рипіли під нашими підошвами, а крижана крупа сікла обличчя, намагаючись пробитися під каптури. Знову перед очима виринув міський суд — монументальна споруда, що в цьому сутінковому світлі здавалася ще більш чужою та безпорадною. Ми пройшли повз нього, не збавляючи темпу, прямуючи туди, де реальна влада не потребувала мантій та молотків.
Будівля міської лазні дихала парою, яка ліниво здіймалася над дахом, змішуючись із низькими хмарами. А поруч, наче іржавий супутник великої планети, примостився той самий пивний бар.
З зовні він виглядав як велетенський металевий вагончик, обшитий листами заліза, що потемніли від часу та вологи. Перед ним розкинувся зачинений літній майданчик — похмуре видовище для кінця листопада. Пластикові стільці та обдерті столи були звалені до купи та міцно стягнуті грубим ланцюгом, наче вязні, що чекають на прихід весни. Ланцюг покрився памороззю і глухо брязкав на вітрі, додаючи цьому місцю ще більшої безнадії.
Двері у вагончик були особливими — вони ніби перекочували сюди зі старого списаного автобуса ПАЗ-672. Вузькі, з характерним склінням, вони трималися на чесному слові та масивних завісах. Велика металева ручка, відполірована тисячами долонь, була настільки холодною, що здавалося, шкіра на мить прилипне до неї, варто лише доторкнутися.
Колян, не вагаючись, схопився за залізо. Почувся важкий скрегіт, двері піддалися, відкриваючи шлях усередину. Зі щілини вирвався стовп пари, насичений запахом хмелю, тютюнового диму та чоловічих розмов. Ми переступили поріг, залишаючи засніжене місто зовні,
Колян лише ледь помітно повів підборіддям убік — короткий, гострий жест, який я зрозумів без жодного слова. Я мовчки попрямував у свій знайомий куток, що став моїм спостережним постом у цьому залізному світі.
Цього разу я вирішив не випробовувати долю. Память про те злощасне ситро, бульбашки якого, здавалося, досі лоскотали мені ніздрі, була ще надто свіжою. Підійшовши до стійки, я замовив гарячий чай. Офіціантка посунула мені важку керамічну кружку, від якої здіймалася густа пара, і жменю пряників — єдине, що тут могли запропонувати до чаю, крім пива та горілки. Пряники були твердими, як каміння з залізничного насипу, але в поєднанні з окропом вони здавалися мені справжніми ласощами.
Вмостившись у напівтемряві, я обхопив пальцями гарячу кружку, гріючи змерзлі долоні. Колян тим часом впевнено крокував до того самого столу в глибині вагончика.
Сьогодні за столом не було всієї компанії. Там сидів лише один чоловік — той самий лисий ватажок із важким поглядом, якого я запамятав минулого разу. Він виглядав як нерухома скеля серед димного марева бару. Коли Колян наблизився, вони привіталися — стримано, по-чоловічому, лише коротким потиском рук, у якому відчувалася стара, перевірена роками довіра.
Вони схилилися один до одного, і почалася розмова. Це не було гучне застілля з тостами; це був тихий, вкрадливий шепіт, який тонув у гуркоті старого холодильника та шансоні, що хрипів із колонок. Я бачив лише, як ворушаться їхні губи та як іноді зблискують очі під світлом самотньої лампи.
Я повільно гриз свій пряник, запиваючи його терпким чаєм, і спостерігав за цією сценою. Весь бар навколо жив своїм життям — хтось сперечався через футбол, хтось рахував копійки на черговий кухоль, але там, за кутовим столом, зараз плелася мережа, в яку потрапить усе депо. Колян викладав свої карти, і по тому, як серйозно кивав його співрозмовник, я розумів: наші блукання серед вагонів нарешті перетворювалися на конкретний план дій.