Сліди на білому склі

— Сніг скоро, — глухо відповів я, дивлячись, як перші білі мухи безсило тануть на мокрому поруччі ґанку. — Наші сліди на заводі буде видно, як на долоні. Кожен крок до 13-го цеху стане доказом.
Колян лише хмикнув, не виймаючи цигарки з рота. Він примружився на заводські труби, що прорізали холодне небо.
— Не переживай, малий. Той завод уже нікому не потрібен. Його списали ще до того, як ти навчився курити. «Бригади» вже витрясли з нього все золото, залишивши лише бетон і порожнечу. Тепер там вештаються тільки дрібні одинаки, що шукають іржавий цвях на пляшку, та Валера у своєму кіоску-прийомці чекає на диво. Ми там — як привиди серед руїн, ніхто й не згадає, що нас бачив.
Я зробив ковток остиглої кави, відчуваючи, як гіркота осідає на язиці.
— А депо? — запитав я, дивлячись йому прямо в очі. — Навіщо ми ходимо туди тричі на тиждень, як на державну роботу? Блукаємо там до вечора, вимазуємося в мазут, рахуємо вагони... Що ми там шукаємо серед того заліза?
Колян нарешті повернув голову до мене. У його погляді не було роздратування, лише холодна, зосереджена витримка мисливця, який знає, де стоїть капкан.
— Ми не шукаємо, малий. Ми стежимо. Кожен рух локомотива, кожна зміна варти — це деталі одного пазла. Прийде час, і я тобі все поясню. Ти зрозумієш, навіщо ми стільки днів дихали брудним повітрям.
— А зараз збирайся. Досить філософії. Нам потрібно бути в пивбарі біля лазні. Нас напевно вже чекають ті самі люди, яких ти бачив минулого разу.