Відлуння карбіту та магнію

Заводські труби на горизонті тепер здавалися ще вищими, їхні велетенські пащі застигли на фоні білястого, вицвілого неба. Іржа на старих покинутих вагонах спалахнула новими відтінками — від вогняно-рудого до глибокого коричневого, різко контрастуючи з першою памороззю, що тонким кришталевим шаром вкрила шпали. Ми з Коляном стояли на нашому незмінному посту, два привиди пром. зони, загорнуті в тютюновий дим. Я відчував кожною клітиною тіла: цей розмірений, майже затишний ритм «кава-завод-ринок» добігає кінця. Зима несла з собою щось більше, ніж просто холод. Вона несла розвязку.
У цій нескінченній рутині, серед металевого скреготу та запаху мазуту, в моїй голові іноді спалахували обривки іншого життя. Я згадував школу, яка тепер здавалася декорацією з переглянутого фільму.
Перед очима поставав Макс — вічний балагур, чиї жарти могли розрядити атмосферу навіть у кабінеті директора. Згадував Ігора з його невгамовним вогником в очах; він ніколи не міг всидіти на місці, завжди кудись біг, щось вигадував, наче всередині нього працював вічний двигун. І, звісно, Ден. З ним ми пройшли справжній «вогонь, воду та мідні шини».
На моїх долонях досі, здавалося, залишився запах карбіду, який ми кидали в пляшки з водою, чекаючи на глухий вибух, та сірий пил магнію, який перетворював звичайні вечори на феєрверки. Це були часи нашої дитячої війни, де ворогами були лише нудьга та домашні завдання.
Але найболючішими були спогади про батьків. У тих рідкісних видіннях вони ще не знали смаку горілки. Мама сміялася, накриваючи на стіл, а батько не ховав очі від сорому чи злості. Вони були моїм берегом, який змила чорна хвиля алкоголю, залишивши мене напризволяще в цьому залізобетонному океані.
Я подивився на Коляна. Він стояв нерухомо, дивлячись у далечінь, і я раптом подумав: а що згадує він, коли перший сніг торкається його засмальцьованої кепки? Чи є в його минулому свій «карбідний» вогонь, чи там завжди була лише ця крижана листопадова тиша?
— Про що замислився, малий? — раптом запитав він, не повертаючи голови. Його голос вивів мене зі стану меланхолії, повернувши до реальності, де сніжинки танули на гарячій поверхні моєї кружки.