Перший сніг

Час у нашій броньованій фортеці втратив лінійність, перетворившись на нескінченне коло одних і тих самих декорацій. Наш календар складався не з чисел, а з маршрутів: похмурі лабіринти депо, де ми навчилися бути невидимими серед ешелонів; скелет 13-го цеху, з якого ми витягували останні «золоті» крихти; та вагончик дяді Борі на радіо ринку, де запах каніфолі змішувався з азартним блиском очей скупника.
Раз на тиждень ми робили обхід автостанції. Колян так само мовчки стукав ключами по шибках кіосків, і так само без слів йому просовували зімяні купюри — податок на тишу, який дозволяв цим яткам торгувати горілкою та цигарками в сутінках перехідної епохи.
Та незмінним залишався наш ранковий ритуал. Кожного ранку, рівно о девятій, ми стояли на ґанку. Важка керамічна кружка обпікала долоні, а густа гіркота справжньої кави остаточно виганяла залишки снів про тепле дитинство. Сизий дим від «Camel» танув у повітрі, яке з кожним днем ставало все прозорішим і гострішим.
Так непомітно промайнув листопад, залишивши по собі лише купи гнилого листя в калюжах, і проковтнула більшу частину листопада. Осінь здавалася нескінченною, аж поки одного ранку небо не змінило колір зі свинцевого на примарно-білий.
Надворі вже не просто моросило — у повітрі закрутилися перші справжні сніжинки. Вони були несміливими, танули на чорному мазуті колій та мокрому асфальті, але їхня поява означала одне: до грудня залишилися лічені дні. Вітер тепер не просто дув, він кусав за відкриті ділянки шкіри, змушуючи мене глибше ховати підборіддя в комір нової «аляски».
Заводські труби на горизонті тепер здавалися ще вищими на фоні білястого неба, а іржа на старих вагонах стала яскравішою, контрастуючи з першою памороззю на шпалах.