Скелет цеху №13

— Шоста, — глухо повторив Колян, ховаючи свій обшарпаний годинник назад у кишеню засмальцьованої куртки. — Добре. Пора.
Він різко розвернувся на підборах своїх стоптаних черевиків, і ми, не озираючись на вогні депо, попрямували в бік заводу. Темрява вже почала гуснути, обволікаючи індустріальні руїни липким сизим туманом. Коли ми наблизилися до 13-го цеху, моє серце стиснулося від побаченого. Ще кілька днів тому тут жевріло якесь життя, але тепер від будівлі залишився лише порожній бетонний скелет.
Ті металісти, працювали як сарана. Вони вигризли з цеху все, що мало бодай натяк на цінність: зрізали масивні балки, вирвали мідні шини, демонтували верстати. Величезна споруда тепер нагадувала випотрошене чудовисько, крізь порожні очниці вікон якого гуляв холодний жовтневий вітер, видаючи примарне свистіння.
Колян мовчки перемахнув через поріг і звичним рухом застрибнув у розверзнуту пащу підвалу. Я пішов слідом, відчуваючи ногами холодний бетон і вдихаючи запах пилу та застарілого мазуту. Ми пробиралися заплутаними коридорами, поки не вперлися у важкі двері вузла радіозвязку. Дивно, але сюди вандали ще не дісталися — можливо, просто не встигли або побоялися лізти так глибоко в підземелля.
— Світи сюди, малий, — прошепотів Колян.
Я дістав ліхтарик. Тонкий промінь світла розрізав густу темряву, вихоплюючи з небуття високі металеві шафи, набиті платами та реле. Колян дістав інструмент і знову почав свою ювелірну роботу. Його руки, чорні від мазуту, рухалися з неймовірною швидкістю та точністю, вихоплюючи найцінніші деталі — ті самі, за якими ми полювали.
Я стояв поруч, тримаючи тремтливий промінь світла, і спостерігав, як він «лікує» ці мертві залізяки, виймаючи з них золочені контакти та рідкісні мікросхеми. У ці хвилини він не здавався алкашом. Він був схожий на хірурга, який проводить складну операцію в польових умовах. Кожен клацання інструменту лунало в підвальній тиші, як постріл, а за стінами цеху продовжував вити вітер, оплакуючи руїни колишньої промислової величі.