Тіні серед заліза

У депо ми провели цілу вічність, розчиняючись у його нескінченному лабіринті. Осінній день тут здавався ще коротшим і похмурішим: низьке небо, набрякле холодним свинцем, ніби тиснуло на дахи величезних ремонтних цехів. Ми годинами кружляли між вагонами — іржавими скелетами товарняків, що пахли старою сіркою та холодним металом. Заходили в ремонтні зони, де повітря дрижало від гуркоту молотів та сичання зварювальних апаратів, проходили повз адміністративну будівлю з її суворими заґратованими вікнами.
Але ми були для цього світу порожнім місцем.
Маскування спрацювало з лячною точністю. Охорона депо — суворі чоловіки у формі з кийками — відверто ігнорувала нашу присутність, наче ми були частиною пейзажу, як ті старі шпали на узбіччі. Коли вони бачили нас із Коляном, то просто відверталися, не бажаючи навіть затримувати погляд на двох брудних волоцюгах. Прохожі ж, що поспішали у своїх справах, сахалися вбік, ніби від нас виходила якась невидима зараза. Ми стали соціальними привидами: нас бачили, але воліли не помічати.
Жовтень господарював на коліях на повну: різкий вітер ганяв порожні пачки від цигарок та пожовклі газети між залізничними стрілками. У цьому промисловому гетто осінь відчувалася інакше — тут не було золота листя, лише бруд, мазутні калюжі, в яких відбивалося сіре небо, і вічна сирість бетонних стін.
У якийсь момент, коли ми знову опинилися біля центральної будівлі управління, Колян раптом зупинився. Він хмикнув, засунув руку в кишеню своєї засмальцьованої куртки і витягнув старий, обшарпаний годинник на ланцюжку, скло якого було покрите сіткою дрібних подряпин.
— Шоста, — глухо пролунало з-під козирка його кепки. — Добре.