Маскарад іржавого району

Від того вчорашнього Коляна — впевненого, чистого, з холодним поглядом хазяїна життя — не залишилося й натяку. Це перетворення відбулося так стрімко, наче він змив свій справжній образ разом із залишками вчорашнього гоління.
На ґанок вийшов зовсім інший чоловік. На ньому знову була та сама засмальцьована куртка, колір якої вже давно поглинула дорожня кіптява та мазут. Штани, обтріпані по краях, висіли на ньому мішком, а від вчорашньої солідної постави не лишилося й сліду: плечі зсутулилися, хода стала важкою та трохи човгаючою.
Навіть запах змінився. Замість дорогого тютюну та ранішньої кави від нього тепер віяло сирістю закинутих цехів, старим залізом та тим специфічним солодкуватим смородом мазуту, який не вимивається з-під нігтів роками. Чорні кола під очима, які вчора здавалися бойовим розкрасом воїна, тепер знову перетворилися на втомлені мітки хронічного алкоголіка.
Я дивився на нього і не міг повірити власним очам. Це був акторський перформанс найвищого ґатунку. Колян філігранно «стирав» себе з памяті випадкових перехожих. Для всього світу він знову ставав просто частиною індустріального мотлоху, черговим невдахою, повз якого проходять, затримуючи дихання.
— Чого витріщився? — прохрипів він, і навіть голос його став іншим: грубим, надтріснутим, наче забитим пилом. — Думав, ми в центр на таксі поїдемо? Сьогодні ми — тіні, малий. А тіні не носять чистих сорочок.