Гіркий присмак листопада

Ранок не приніс полегшення — він лише змінив декорації. Мене знову розбудив той самий густий, обволікаючий запах міцної кави, що просочувався крізь щілини дверей, витісняючи залишки мого солодкого сну про сонце та батьків. Це був сигнал: час повертатися до реальності, де замість лагідних рук — холодна сталь броньованих дверей.
Ми знову виконували наш мовчазний ритуал. На годиннику було рівно 09:00.Неонове підсвічуванн на моєму запясті блідо блиснуло, фіксуючи початок нового дня.
Ми вийшли на ґанок. Осінній вітер, який за ніч став ще гострішим, одразу ж почав швиркати під комір, нагадуючи, що літо залишилося лише в моїх снах. Небо було затягнуте важким свинцевим полотном, з якого, здавалося, от-от посиплеться перший сніг. Повітря стало прозорим і крижаним, воно пахло мокрою корою дерев та іржею сусідніх гаражів.
Колян простягнув мені важку кружку. Пара від кави здіймалася вгору тонким сірим пасмом, розчиняючись у холоді. Я зробив ковток — напій був гарячим, майже окропом, і таким само безжально гірким, як і вчора. Але тепер цей присмак зерен уже не здавався мені чужим; він став частиною мого нового «я».
Колян звичним рухом клацнув запальничкою. Тонка цівка диму від жовтого «Camel» потягнулася за вітром, змішуючись із ароматом кави. Ми стояли в затяжній, майже відчутній на дотик тиші. Єдиним звуком, що порушував цю пустку, був сухий, нервовий шурхіт листя: вітер ганяв руді рештки клена по бетонних доріжках, наче злі спогади.
Десь далеко, за межами нашого сектору, місто вже прокидалося, гуркочучи машинами, але тут, під дашком хати Коляна, час ніби застиг. Ми просто дивилися, як листя бється об паркан, і кожен із нас думав про своє.
— Ну що, малий, — нарешті порушив тишу Колян, викидаючи недопалок. — Кава скінчилася…Пора..!