Сон під акомпанемент долі

Я їв так, ніби це була моя остання трапеза в житті. Набивав рот хрусткими дерунами, ковтав гарячі пельмені, не розбираючи смаку, і заїдав усе це пухкими варениками. Після місяців напівголодного існування цей стіл здавався мені казковою скарбницею, яку треба спустошити, поки вона не зникла. Мій шлунок, не звиклий до такої розкоші, приємно важчав, розливаючи по всьому тілу солодку млість.
Колян і його друзі вели себе інакше. Вони не поспішали. Горілка в графіні повільно танула, розливаючись по чарках під нескінченні тости. Вони смакували кожну мить свого воззєднання, помалу закушуючи оселедцем та салом. Крізь туман ситого заціпеніння я чув їхні розмови — це був химерний мікс із небезпеки та гумору.
Вони згадували «старі добрі часи», коли район ще належав їм. Сміялися, згадуючи, як тікали від ментівських облав через прохідні закинутих заводів, як провертали перші серйозні справи і як ділили здобич у таких самих затишних кабінках. Їхній сміх — грубий, хрипкий, щирий — заповнював увесь простір, відбиваючись від деревяних стін.
Над моєю головою, прямо в кутку кабінки, висіла стара колонка. З неї без упину хрипів шансон — надривні пісні про далеку тайгу, вірних друзів і матір, що чекає сина з неволі. Ця музика, змішана з брязкотом посуду, запахом тютюну та низьким гулом чоловічих голосів, створила навколо мене якийсь особливий, безпечний кокон.
Поступово голоси стали тихішими, а світло ламп — тьмянішим. Я схилив голову на стіл, відчуваючи холодну гладкість скатертини. Останнє, що я памятаю — це як важка, мозолиста рука Коляна на мить торкнулася мого плеча, накриваючи мене своєю курткою, що все ще пахла дощем і Camel. Під хрипкий приспів про «волю золоту» я провалився в глибокий, без сновидінь сон — перший спокійний сон за багато місяців.