Гості з минулого життя

— Зачекай кілька хвилин, малий, — раптом промовив Колян, зупинивши мою руку, що вже тягнулася до вареника. — Зараз прийдуть дуже близькі мені люди. Треба зустріти як належить.
Я сидів, важко ковтаючи слину, і дивився, як офіціант, наче заведений механізм, приніс на стіл крижаний графін із оковитою. Прозорі краплі конденсату повільно стікали по склу, обіцяючи вогняний смак. На фоні, десь під стелею кафе, захрипів старий динамік — надривний шансон про долю та неволю заповнював кабінку, роблячи атмосферу ще важчою, майже відчутною на дотик.
— Ходімо, дихнемо, — кивнув Колян.
Ми вийшли на тротуар перед кафе. Повітря після дощу було гострим і свіжим. Колян звично клацнув запальничкою, і сизий дим «Camel» поплив у бік дороги. Раптом біля самого бордюру, здійнявши хмару бризок із калюжі, різко загальмувало таксі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшли троє.
Вони були худорляві, підтягнуті, наче хорти, і вдягнені з тією особливою «солідністю», яку в нашому місті поважали більше за закони. Дорогі шкіряні пальта, ідеально начищене взуття, попри бруд навколо. Але мою увагу прикували їхні руки. Коли вони підняли їх для привітання, я побачив на пальцях густе синє татуювання у формі перснів — мітки, що розповідали про роки, проведені за ґратами. Поруч із цією тюремною «графікою» виблискували справжні золоті персні з масивними каменями, які віддзеркалювали похмуре жовтневе небо.
— Коля! Брате! — вигукнув один із них.
Вони кинулися до Коляна, обіймаючи його так міцно, ніби перевіряли, чи він справжній. Це не було схоже на стримані кивки в пивному барі. Тут була щира, майже дика радість людей, які разом пройшли крізь вогонь і воду. Я стояв трохи осторонь, спостерігаючи за цим союзом золота та тюремної туші, і розумів: ці «близькі люди» — та сама гвардія, з якою Колян колись тримав увесь район.
— Знайомтеся, — Колян поклав руку мені на плече, і я відчув, як по спині пробігли сироти. — Це мій малий. Свій пацан, перевірений ділом.
Трійця одночасно повернула голови в мій бік. Шість холодних, проникливих очей вивчали мене кілька секунд, від яких мені захотілося провалитися крізь землю. А потім один із них, той, що з найбільшим золотим перснем, усміхнувся, оголивши металеву коронку.
— Ну, раз Коля каже «свій», значить, будеш з нами за столом. Ходімо, бо горілка гріється, а деруни холонуть.