Банкет посеред жовтня

Дорога назад крізь місто перетворилася для мене на справжнє випробування. Колян, помітивши мій зосереджений погляд і те, як я переступаю з ноги на ногу, почав відверто з мене насміхатися.
— Що, малий, ситро вимагає волі? — реготав він, поплескуючи себе по кишенях. — Дивись, не злети в повітря, бо ти зараз як та ракета на старті.
Йому було весело, а мені здавалося, що я от-от лусну прямо посеред тротуару. Бульбашки газованої води, які я так завзято ковтав у барі, тепер влаштували справжній бунт. На щастя, десь на околиці автостанції, серед сірих бетонних коробок, виринула рятівна вивіска кафе.
Я влетів усередину, ледь не збивши з ніг відвідувача, і зник у вбиральні. Це були найщасливіші кілька хвилин за весь цей божевільний ранок. Коли я нарешті вийшов, втираючи піт із чола, Колян уже чекав на мене. Він не повів мене в загальний зал, де за пластиковими столами сиділи випадкові перехожі. Він кивнув у бік важких завіс, за якими ховалися три затишні кабінки, оббиті темним деревом.
Ми сіли за масивний стіл, накритий білосніжною скатертиною, яка в цьому районі виглядала як щось інопланетне. І тут почалося справжнє дійство. Офіціант — худий чоловяга в накрохмаленому фартуху — метушився навколо нас, наче на пожежі. Він виринав із кухні кожні тридцять секунд, заставляючи стіл тарілками так швидко, що я не встигав кліпати очима.
Перед нами виріс справжній їстівний терикон:
Деруни, золотисті та хрусткі, зі щедрою порцією густої домашньої сметани, що повільно стікала по їхніх гарячих боках.
Борщ у глибокій керамічній мисці, настільки насичений і червоний, що здавався рідким рубіном, з якого стирчав солідний шматок мяса на кістці.
Вареники, пухкі, як подушки, политі шкварками та підсмаженою цибулею, що блищала на світлі ламп.
Пельмені, маленькі та акуратні, від яких ішла пахуча пара з нотками лаврового листа та чорного перцю.
Кошик із хлібом, ще теплим, із хрусткою скоринкою, поруч із яким примостився оселедець, прикрашений кільцями синьої цибулі, та тушкована капуста з реберцями, аромат якої змушував шлунок співати оди радості.
Я завмер перед цим гастрономічним Ельдорадо, не наважуючись порушити ідеальну розкладку страв. Удома на мене чекала б хіба що порожня каструля з присохлим обідком каші або запліснявілий батон, який доводилося обрізати. А тут — бенкет, гідний королів, аромат якого лоскотав ніздрі й змушував шлунок стискатися у спазмах захвату.