У димній напівтемряві «Пивної»

Я виконав наказ Коляна без вагань. Знайшовши найбільш непримітний куток, де тінь від старого іржавого автомата з газованою водою надійно приховувала моє обличчя, я засів за липкий пластиковий стіл. У руках я стискав скляну пляшку ситра — яскраво-жовта рідина всередині здавалася чужорідною в цьому сірому місці.
Сам бар нагадував похмуру печеру. Стеля була закопчена десятиліттями безперервного куріння, а під ногами хрустіла сіль і засохла рибяча луска. Повітря було настільки густим від махорки та перегару, що його, здавалося, можна було різати ножем. Крізь каламутне скло вікон ледь пробивалося бліде жовтневе світло, вихоплюючи з напівтемряви обриси відвідувачів.
Колян діяв спокійно, наче перебував у себе вдома. Він підійшов до високої барної стійки, оббитої пошорканим алюмінієм, і мовчки кинув гроші. Бармен, чоловік із обличчям, схожим на помятий черевик, просунув йому важкий скляний кухоль з густою жовтою піною. Колян зробив пару повільних, глибоких ковтків, витер губи рукавом і, не поспішаючи, попрямував у глибину залу.
Там, за великим дубовим столом, що дивом уцілів з радянських часів, сиділи четверо. Вони виглядали як монолітна стіна з мязів та шкіряних курток.
Перший, очевидно лідер, сидів спиною до стіни. Це був чоловік із повністю лисою головою, порізаною старими шрамами. Його шия була настільки широкою, що здавалася продовженням плечей. Він не пив, а лише крутив у пальцях запальничку Zippo, яка металево клацала в тиші.
Другий, праворуч від нього, мав гострі риси обличчя і холодні, як крига, очі. На його кулаках, що спокійно лежали на столі, синіли старі наколки — «персні», які красномовно говорили про те, що він провів за ґратами більше часу, ніж на волі.
Третій був справжнім велетнем. Його шкірянка ледь тріщала по швах у районі біцепсів, а кулак за розміром нагадував невелику диню. Він зосереджено чистив тараньку, роблячи це з такою люттю, ніби катував ворога.
Четвертий, наймолодший серед них, тримав руки в кишенях. Його погляд постійно блукав по залу, перевіряючи кожного, хто заходив. Саме він першим помітив Коляна і ледь помітно кивнув іншим.
Колян підійшов до них без тіні страху. Він не схилив голови, не почав заїкуватися. Він просто поставив свій кухоль на стіл, відсунувши чиюсь порожню пляшку, і сів на вільний край лави. Розмова за столом миттєво вщухла. Навіть велетень перестав чистити рибу.
Я затамував подих, прихований бульбашками ситра у пляшці. Я бачив, як Колян дістав свою жовту пачку «Camel», витягнув цигарку і, не питаючи дозволу, підставив її під вогник запальнички лисого ватажка. Це був танець на лезі ножа, і я вперше зрозумів: мій провідник у цьому світі — далеко не остання людина.