Податок на спокій

Ми перебігли двох смугову дорогу, лавіруючи між старими «Пазиками» та заляпаними брудом «девятками», і опинилися на території автостанції. Тут життя вирувало інакше: шум моторів, вигуки диспетчерів і вічний запах солярки. Колян впевнено попрямував до першого занедбаного кіоска, над яким вився шлейф пари та аромат смаженого тіста.
Він не став у чергу. Він просто підійшов до бічного віконця і тричі чітко стукнув по склу звязкою своїх важких ключів. Металевий дзвін розрізав шум натовпу. За секунду віконце прочинилося, і звідти висунулася рука — без зайвих слів вона всунула Коляну пачку купюр.
—І два чебурека,— сказав він у віконце.
За мить він тримав два сірих папірця вруках.
— Тримай, — кинув він мені, простягаючи два гарячі чебуреки в засмальцьованому папері. — Жуй швидше, нам треба встигнути до перезмінки.
Я вгризся в тісто, обпікаючи язика, і ледь встигав за його широким кроком. Колян наближався до наступного кіоска — там торгували сигаретами та жуйками. Знову той самий ритуал: три удари ключами, мовчазне чекання, і чергова порція грошей зникає в його кишені. Ніхто нічого не питав. Ніхто не сперечався. Продавці навіть не піднімали очей, ніби Колян був не людиною, а неминучим стихійним лихом, як той жовтневий дощ.
Ми обійшли так усю автостанцію — кіосків двадцять, не менше. Кожна ятка, кожен вагончик з пиріжками чи газетами платили свою частку. Колян рухався мовчки, його обличчя залишалося камяним, а темні кола під очима лише підкреслювали серйозність моменту. Для мене, дванадцятирічного малого з чебуреком у руках, це виглядало неймовірно круто і водночас лячно. Я розумів: ці гроші давали не за гарні очі, а за те, щоб ці кіоски завтра взагалі відчинилися.
Коли ми завершили коло біля диспетчерської вежі, кишені Коляна помітно поважчали. Він зупинився, витер руки об паперову серветку і глянув на мене.
— Бачиш, малий? — промовив він, і в його голосі вперше почулася якась дивна втома. — Це називається «абонентська плата».