Вокзальна свобода

Наступного ранку світ для мене офіційно звузився до розмірів заводського району. Директор школи, червонощокий чоловік у тісному піджаку, навіть не намагався читати моралі. Він просто відмахнувся від мене, як від набридливої мухи, і кинув наостанок: «Щоб ноги твоєї тут більше не було. Ти — відпрацьований матеріал».
Я вийшов на шкільне подвіря. Жовтень дихнув у обличчя сирим, колючим вітром. Я підійшов до старих обдертих брусів, на яких ми колись змагалися з пацанами, дістав цигарку і запалив. Дим змішувався з туманом, а я дивився у вікно на другому поверсі — там, у кабінеті математики, зараз ішло звичайне життя. Хтось щось писав у зошитах, хтось отримував двійки. А я стояв тут, по інший бік скла, і раптом чітко усвідомив: я належу сам собі.
Це була дивна свобода. Гірка, як дешевий тютюн, і холодна, як іржавий метал брусів. Батькам-алкашам було байдуже, де я і що зі мною — вони давно розчинили свій батьківський інстинкт у горілці. Додому повертатися не було сенсу — там чекали лише сморід перегару та чергові скандали.
— Ну що, випускник? — почулося раптом позаду.
Я навіть не здригнувся. Цей хрипкий голос я впізнав би з тисячі. Колян стояв біля дерева, засунувши руки в кишені своєї незмінної куртки. Він виглядав ще більш виснаженим, ніж зазвичай, але в його погляді не було жалю. Тільки розуміння.
— Вигнали, — коротко відповів я, випускаючи хмару диму. — Думаю, де перезимувати. На теплотрасі за школою місце є, там тихо.
Колян підійшов ближче, сплюнув під ноги й подивився на мене так, ніби оцінював товар на вагах.
— На теплотрасі ти тільки воші розведеш та легені виплюнеш, — промовив він, кивнувши в бік заводу. — Жовтень — це тобі не жарти. За тиждень земля замерзне.
Я мовчав. Мені не було чого сказати. В дванадцять років майбутнє здавалося мені короткою прямою до першої серйозної халепи.
— Слухай сюди, малий, — Колян зробив крок до мене. — У мене в хаті є зайвий кут. Не люкс, але дах не тече і менти не заходять. Поки що. Будеш допомагати по господарству і на заводі — з голоду не здохнеш. Але запамятай: у мене свої правила. Один раз збрешеш — і теплотраса здасться тобі раєм.
Я подивився на нього. Чорні кола під його очима в денному світлі здавалися ще страшнішими, але зараз він був єдиною людиною на всій планеті, якій не було на мене наплювати.
— Згоден, — сказав я, гасячи недопалок об холодний метал брусів.
Ми пішли в бік приватного сектора, де серед перекошених парканів та заростей акації ховалася його таємнича хата. Я ще не знав, що цей день назавжди закрив двері в моє дитинство і відчинив інші — туди, де панував закон сили, металу і прихованих кримінальних звязків Коляна.