Запах паленої міді

Цех №13 завжди користувався дурною славою. Величезна бетонна коробка на самому краю заводської території, куди навіть сонячне світло заглядало з якоюсь неохотою. Саме там, у підвалі радіозвязку, ми з Коляном опинилися в той день. Це було моє перше справжнє знайомство з ним — не як з місцевою легендою, а як з людиною, яка знає цей завод краще, ніж свої пять пальців.
Ми сиділи в напівтемряві підвалу. Повітря було важким від запаху пилу, старої каніфолі та вогкості. Перед нами стояли розкриті шафи радіозвязку — величезні металеві монстри, напхані платами, реле та тонкими джгутами дротів. Нас цікавили «нутрощі»: деталі, що містили дорогоцінні метали. Колян працював напрочуд тихо. Його руки, які зазвичай здавалися тремтячими, тут, серед схем, діяли з хірургічною точністю.
— Дивись сюди, малий, — прохрипів він, вказуючи на ряд контактів. — Оце — справжня вага. А мідь — то для таких, як Валера.
Наступного дня після подій у 13-му цеху, коли пил у підвалах трохи влігся, ми з Коляном вирушили до ринку. В моєму рюкзаку приємно брязкали ті самі деталі з радіо шаф — наша здобич, яка мала перетворитися на реальні гроші.
Точкою призначення був вагончик №42. Його господар, дядя Боря, був людиною специфічною: товсті пальці, вічно заляпані мастилом, і очі, які бачили не плати, а лише прибуток. Боря мав лише одного конкурента на скупку рідкісних металів і користувався цим безсоромно.
Коли ми зайшли всередину, у вагончику пахло старим тютюном і кислим чаєм. Колян мовчки висипав деталі на ваги. Боря глянув на них крізь товсті лінзи окулярів, покрутив у руках золочений контакт і скривився, ніби йому підсунули дохлу мишу.
— Це сміття, Коля, — прохрипів Боря, не дивлячись нам у вічі. — Окислене все, техніка стара, вихід металу буде мізерний. Дам половину від звичайної ціни, і то тільки тому, що я сьогодні добрий.
Колян не почав кричати. Він не розмахував руками. Він просто повільно нахилився вперед, опершись рукою на прилавок так, що опинився майже впритул до обличчя Борі. Його темні кола під очима раптом стали схожими на дві бездонні ями, в яких не було ні страху, ні жалю.
Боря застиг. Його рука, що тягнулася до калькулятора, затремтіла.
На лобі скупника виступив піт. Він раптом різко закашлявся і почав гарячково перебирати деталі.
— Та я... я просто не розгледів спочатку, Коля. Світло погане, розумієш? — зацеримонився він, і його голос став тонким, як писк. — Тут же вищий сорт! Яка там половина? Повною ціною дам... і зверху ще накину за якість.
Мені в мої дванадцять це здалося магією. Один лише погляд, кілька спокійних слів — і самовпевнений товстун Боря перетворився на наляканого школяра. Колян забрав гроші, відрахував мені мою частку до копійки і, навіть не глянувши на дядю Борю, кивнув мені на вихід.
Вийшовши на свіже повітря, я дивився на нього вже не як на дивного алкаша. Для мене він був справжнім рекетиром, людиною з паралельного всесвіту, де діють жорсткі, але зрозумілі правила.