Привид закінутого заводу

На нашому районі кожен мав свою роль. Валера, який тримав прийомку металобрухту, був місцевим «архіваріусом» — він знав, хто, що і звідки притягнув. Саме від нього ми вперше почули про Коляна щось більше, ніж зневажливе «алкаш». Ми з Деном часто зависали біля прийомки, спостерігаючи за контингентом, але Колян завжди стояв окремо від загальної маси районних пяниць.
Йому було лише двадцять сім, але життя викарбувало на його обличчі значно більшу цифру. Колян здавався елементом індустріального пейзажу, такою ж занедбаною частиною району, як і старі цехи заводу, що височіли на горизонті. Його зовнішність була ідеальним маскуванням: брудний, обшарпаний одяг, який, здавалося, тримався на ньому лише завдяки шарам мазуту та пилу, і постійно засмальцьована куртка незрозумілого кольору. Але головним були очі. Величезні, глибокі темні кола під ними створювали враження, що Колян не спав з моменту свого народження.
Ми з Деном були впевнені, що він — звичайний «синяк», який нишпорить територією заводу цілодобово в пошуках залишків алюмінієвого дроту. Його смикані рухи та звичка постійно озиратися ми списували на хронічний похмільний синдром. Проте Колян, примружившись, якось кинув:
— Не на того ставите, пацани…
Коли ми бачили його вчергове, як він нишпорить у тіні бетонних парканів, ми уже не сміялися. Ми знали, що під цією засмальцьованою курткою ховається людина, яка втратила все, але зберегла небезпечні знання. Колян був тінню минулого, яка чекала свого часу, і його цілодобова присутність на заводі була чим завгодно, але не випадковістю. Він був на посту. Він стежив. І, можливо, він чекав на тих, хто колись забрав у нього його життя разом із тією чорною іномарко.