Глава 9

Глава 9

Коли Вівіан і капітан Маріус наблизилися до апартаментів Високого Лорда, на них вже чекали. І ні хто-небудь, а сам Високий лорд своєю особистою персоною.

Чоловіки обмінялися легкими кивками, і капітан відразу ж розвернувся і вирушив туди, звідки щойно прийшов.

Що ж до Високого лорда, то галантно схилившись, він запросив даму пройти у його спальню, оскільки потайний хід вів саме до неї.

Погляд Вівіан спалахнув обуренням, проте образила її зовсім не спальня, а...

Дівчина не зізнавалася в цьому навіть самій собі, але у глибині душі вона усе ж таки сподівалася нехай не на інтимну, при свічках, але хоча б на дружню вечерю…

Однак тільки-но побачивши гарний парадний мундир господаря і пишно прикрашену шаблю, що висіла на його поясі – якщо в неї і були будь-які ілюзії та надії, то у ту ж мить від них навіть і сліду не залишилось.

Високий лорд був одягнений надзвичайно офіційно. І вбрався він так, як підозрювала Вівіан, не з поваги до неї і тим більше не для того, щоб покрасуватися мундиром і шаблею, а щоб відразу ж дати їй зрозуміти, в якості кого він її приймає.

Винятково, в якості доньки її батька. Малькольма Великого, Імператора Об’єднаних Королівств.

Ця його демонстративна офіційність була аж настільки нарочитою, що дівчина мимоволі відчула себе скривдженою.

Чи не занадто він високої про себе думки?! Це ж наскільки треба бути самовпевненим, щоб вирішити, що я сподівалася на щось більше ніж ділову вечерю! Він що думає, що я й досі закохана у нього?! Невже він не бачить, що мені вже не шість років, що я виросла, а значить і змінилася?!

І водночас у цьому своєму парадному червоному мундирові Ніколас був таким гарним, що аж подих перехоплювало.

З цієї причини у Вівіан дуже погано не виходило злитися на нього. Їй просто хотілося дивитись на нього і дивитись… Милуючись розворотом його широких плечей, статтю сильного тренованого тіла воїна, відблисками магічних світильників у його золотому волоссі та світлом в його бурштинових очах; як, втім, і «гусячими лапками» у їхніх куточках і навіть упертими складками біля рота та борозенками неглибоких зморшок на чолі.

От тільки піддатися цим бажанням, означало б підтвердити думку, що вже склалася у Ніколаса, про неї, як про закохану в нього дурепу, що спить і бачить, як би стати Високою леді Споконвічного королівства.

Вона ж нічого подобного не спить і не бачить! І ніскілечки вона в нього не закохана! Ну, можливо, зовсім-зовсім трошки…

І хоча стати дружиною Високою лорда Споконвічного королівства не тільки для молодшої, а й для старшої дочки Імператора – це дуже й дуже вигідна з політичної точки зору партія, вона тут не для цього. Вона тут тому, що Ніколасу потрібен друг. І якщо вона про щось і мріє, то лише проте, щоб він побачив в ній людину, якій він може довіряти.

Побачивши, як погляд його гості спочатку спалахнув обуренням, а потім засоромлено понурився, Ніколас поспішив запевнити.

– Ваша Високість, перепрошую, якщо образив вас, але це не натяк, це просто прохід… Він з’єднує між собою саме спальні. Що ж до вечері, то запевняю вас, вона буде цілком офіційною. І не тут, а у вітальні, в яку ми якраз зараз і йдемо.

– Зрозуміло, він буде цілком і повністю офіційним, а яким же ще?! – більш роздратованим тоном, ніж вважала доречним, відрізала Вівіан і, не чекаючи чергового запрошення, гордо задерши голову, пройшла через широко відчинені двері до суміжної кімнати. Яка, до речі, виявилася не вітальнею, як у неї, а коридором.

– Треті двері праворуч, ті, які відкриті навстіж, – підказав господар апартаментів, що йшов позаду неї.

Переступивши поріг величезної зали, яскраво освітленої десятком масивних кришталевих люстр, у центрі якої стояв вже сервірований на двох і заставлений різноманітними стравами стіл, Вівіан уловила знайомий запах.

Вона була настільки вражена, що у першу мить навіть вирішила, що їй здалося.

– Вви… ви приготували для мене мій улюблений клем-чаудер[1] із кмином та прованськими травами[2]? – захоплено навіть не сказала, а видохнула вона, перш ніж зрозуміла, яку несусвітню дурість вона несе.

Ніколаса, настільки здивувало несподіване питання Її Високості, що він навіть оторопів. Хоча швидше вразило його не питання, а те майже екзальтоване захоплення і щира радість, які він почув у голосі дівчини.

Тому що, ну ніяк він не чекав від дочки Імператора аж такої бурхливої ​​радості з приводу якогось там супу з морепродуктів!1

– Що-оо? – спантеличено перепитав він і у ту ж мить його «осяяло».

Невже сім поспіль затяжних зим призвели до такого серйозного дефіциту на морепродукти, що вони тепер і для членів Імператорської родини розкіш?

Ця думка настільки стурбувала й стривожила Високого лорда, що замість того, щоб здивовано поцікавитися: невже він схожий на того, хто проводить свій час, стоячи за плитою, він навіть не відповів, а скоріше повинився:

– Взагалі-то, це не я, а мій шеф-кухар, Жан-Марель. Він і готував, і меню для вечері теж він складав, – сказав він. Слідом за чим, згадавши про свої обов’язки гостинного господаря, поцікавився: – А ви так і стоятимете посеред вітальні? Чи усе ж таки присядете за стіл?

Сказавши це, Ніколас підійшов до столу і, відсунувши від нього стілець, запитально-запрошувально подивився спочатку на гостю, а потім знову на стілець.

Згадавши добродушного довготелесого хлопчину кухарчука, якому п’ятнадцять років тому часто перепадало від його діда й водночас тодішнього шеф-кухаря, як за його любов до кулінарних експериментів, так і за те, що він регулярно віддавав юним партизанкам найкращі шматки м’яса для їхніх вихованців, Вівіан не стримала захопленого вигуку.

– То Жан тепер шеф-кухар?! – чи то уточнила, чи констатувала вона.

– Ви пам’ятаєте Жана? – перепитав здивований Ніколас.

– Ще б пак, я не пам’ятала Жана! – усміхнулася своїм спогадам гостя, сідаючи, нарешті, на запропонований їй стілець.