Глава 8

Глава 8

Вхід у потаємний тунель, як виявилося, був не тільки прикритий картиною велетенських розмірів, що висіла на стіні й зображала гірський пейзаж,  а й зачарований і запечатаний особистою печаткою Високого лорда.

Це нагадало Вівіан, чому в її уяві Ніколас завжди здавався їй героєм, який тільки тим і займається, що рятує прекрасних дів від страшних та жахливих драконів.

Щоправда, їх з Тані він врятував не від драконів, а від декого гіршого. Від дружин його старшого та середнього братів, Маріци та Лукреції, які чомусь вирішили, що молодша сестра їх благовірних зобов’язана у всьому їм підкорятися.

Тані, звичайно, була проти. І Вівіан, як справжня подруга, також.

І почалася війна. Але оскільки сили були не рівні, то, ясна річ, військові дії велися асиметрично.

До честі маленьких партизанок, перш ніж об’єднані ворожі сили все ж таки зуміли загнати їх у пастку і взяти в полон, вони встигли неабияк потріпати обом дівулям не тільки нерви і вбрання, але й дуже боляче поранити самолюбство, виставивши їх чимало разів на посміховисько.

Саме тому, потрапивши у полон, маленькі диверсантки на милосердя не чекали. І тим паче, не збиралися просити вибачення!

І от їх полонених, але нескорених, вже вели під конвоєм. І якщо б довели, то б довелось їм постати перед суворим батьківським судом, який, напевно, визнав би їх винним і жорстоко покарав би, оскільки, по-перше, у полон партизанок взяли на місці злочину, а, по-друге, їх попереджали. Багаторазово до того ж.

І тому, природно, що за першої ж нагоди полонянки планували спробу втечі.

В загалі-то, у тому, щоб просто втекти, складного не було нічого. Складність була у тому, щоб втекти не самим, а разом із доказом. Який був не якоюсь там річчю, а почесним членом їхньої диверсійної групи.

Звали цей доказ Гуфік. І був він маленьким цуценям, якого юні партизанки натренували безпомилково впізнавати взуття ворога і… задовольняти свої природні потреби виключно у ці, часом нечуваної вартості, посудини.

Інакше кажучи, Гуфік був не тільки не річчю, але і не якимось там салагою, а висококласним та високомотивованим фахівцем своєї справи.

Заради справедливості треба також відзначити, що на здійснювану ним шкідницьку діяльність у Гуфіка було повне моральне право, тому що цими «посудинами» йому та його братам і сестрам не раз діставалося від їхніх власниць, коли маленькі цуценята випадково траплялися у них на дорозі на стайні.

А тому про те, щоб залишити такого висококласного та високомотивованого бійця в руках злобливих та жорстоких ворогів не могло бути й мови.

До того ж ті, хто бореться проти жорстокості та тиранії, своїх товаришів у біді не залишають, апріорі.

Надію на те, що екстракція Гуфіка все ж таки вдасться, давало те, що невістки Британі вважали себе надто вельможними леді, щоб нести безпородне, дворове цуценя у своїх руках, і тому запхали його в мішок.

Портьєра навіть не ворухнулася, коли із-за неї не то що визирнув, а виплив ще один борець проти тиранії новоспечених господарок будинку – димчастий кіт Джордж.

Піймавши розумний погляд яскраво-блакитних очей кота, Брітані кивком голови вказала на мішок.

Джордж багатозначно й повільно кивнув у відповідь. Мовляв, завдання зрозумів. Зробимо усе у найкращому вигляді.

І знову зник за портьєрою, перш ніж його помітила Лукреція, яка немовбито потилицею відчула, що коїться, щось про ще їй потрібно знати і тому різко озирнулася.

Потім відвернулася. І через секунду знову різко обернулася. І так кілька разів.

Тим не менш, два димчасті метеори, що кулею вилетіли із-за рогу і, вчепившись, повисли на її та Маріциній сукнях, застали її зненацька.

– А-аах! Моя сукня! Ах, ти тварюка! Ах, ви тварюки! Геть! Геть! Аа-аах! Геть! – несамовито замахали руками й заволали обидві конвоїрки.

Тим часом, користуючись збентеженням ворога, третій димчастий метеор спритно піднявся по мішку і вчепився зубами й кігтями в руку Маріци, в якій та утримувала мішок із цуценям.

– А-аааа! – заволала вона від болю і, як від неї й очікувалося, випустила з руки мішок.

Британі з Вівіан, не будь тюхтійками, тут же його підхопили та щодуху кинулися навтіки.

Пошарпані, подряпані та покусані котячою братією Маріца та Лукреція прийшли аж в такий сказ, що, не зважаючи на те, що це було заборонено законом, запустили услід дівчатам паралізуюче закляття…

Яке, якби б не Ніколас, напевно, нагнало б втікачок.

Ніколас, до речі, з’явився настільки вчасно, що Вівіан не здивувалася б, дізнайся, що він вже якийсь час спостерігав за подіями, і втрутився лише тоді, коли в цьому виникла нагальна, на його думку, потреба.

У Ніколаса завжди був сильно розвинений інстинкт захисника слабших. Настільки сильний, що після його свідчень на батьківському суді, Британі та Вівіан отримали повну амністію за всі скоєні проти Маріци та Лукреції злочини.

І навіть більше, Маріцу і Лукрецію зобов’язали дати кровну присягу, що вони більше ніколи не застосують ні свою ані магічну, ані фізичну силу проти будь-кого з живих істот.

От і зараз Ніколас подбав про все. І про її репутацію. І про те, щоб ніхто не зміг проникнути в її покої крізь потаємні двері – ні випадково, ні навмисно.

Різонувший по барабанних перетинках несподівано гучний пронизливий скрегіт важких залізних дверей вирвав Вівіан зі спогадів.

Це капітан нарешті впорався і з чарами, і з печаткою, і з замком дверей, і з самими дверима. Точніше, майже впорався…

Оскільки з останніми молодий офіцер усе ще продовжував боротися. І судячи з того, з якою напругою він утримував їх відчиненими, двері не просто чинили відчайдушний опір, а й поступово відвойовували втрачені позиції.

– Ваша Високість, – натужно простогнав він. – Ширше не можу. Вибачте…

Оцінивши вузьку щілинку, у яку їй пропонували протиснутися, і уявивши, що станеться з її зовнішнім виглядом, якщо вона скористається люб’язною пропозицією капітана, Вівіан усміхнулася і відповіла: