Глава 7

Глава 7

Вівіан вкотре посміхнулася своїм спогадам.

– Пам’ятаю, як я йшла і думала, а раптом мій дядько і є той самий маніяк? Страшно було до тремтіння у всьому тілі. Але я все одно йшла, бо мені дуже хотілося випробувати свій дар на реальній, так би мовити, справі! Ну, і ще тому, що це був мій єдиний шанс – стати дізнавачем і завдяки цьому коли-небудь дізнатися, що сталося з тобою насправді… Принаймні, тоді мені так вважалось, що це був мій єдиний шанс.

– Отож, ти пам’ятала про мене! – радісно стрепенулася малючка. І відразу ж згадала, що обіцяла не перебивати. – Ой, вибач, мовчу-мовчу!

– Звичайно, я пам’ятала про тебе, Тані! Я завжди пам’ятала про тебе. І ніколи не втрачала надію на те, що мені все ж таки вдасться знайти твого вбивцю! Ніколи, навіть тоді, коли моя мама… Мені таки вдалося вмовити її – викликати твій дух. Але ти не прийшла. І вона сказала мені, що це означає, що ти не хочеш, щоб тебе турбували, і тому не відкликаєшся. Але я не повірила. Тому що ти приходила до мене у вісні і благала – не вірити у твоє самогубство. Що ж це ще, якщо не прохання про допомогу? Але мій дар, він міг би допомогти мені тільки у тому випадку, якби знайшли твоє тіло, але його так і не знайшли. Хоча шукали довго і дуже ретельно. Отож, єдиною моєю надією був дар медіума. І я витратила роки та роки на те, щоб спробувати його у собі розвинути… – Вівіан важко зітхнула.

– Але медіумом ти так і не стала, – закінчила за неї примарна подружка. – І все ж таки, ти мене бачиш. І чуєш. Отже, усі ці роки були недаремно. Але ж ти відволіклася. А я хочу знати, як ти розкрила ту настільки безнадійну справу, що твій дядько все ж таки зважився залучити тебе до розшуку та ловитви маніяка! Це ж ти її розкрила?

– А то! – не втрималася від хвалькуватого вигуку старший дізнавач спеціального відділу. – Але перш ніж я продовжу свою розповідь, я хочу почути твою. Пробач за те що примушую тебе згадувати, але я повинна запитати: що з тобою сталося, Тані? Хто тебе вбив?

Примара важко зітхнула.

– Я не знаю, хто мене вбив. Я знаю тільки, що в мене й на думці не було стрибати із Захисної стіни. І знаю, що на стіні я опинилася не по своїй волі.

Я не впевнена, Віві, але мені здається, що я побачила щось дуже страшне. Таке страшне, що я не змогла стримати вигук жаху і видала себе. Мене, мабуть, приголомшили якимось ментальним заклинанням, або просто вдарили по голові, тому що наступне, що я пам’ятаю – це білі вершини гір і відчуття падіння у прірву…

Потім був біль. І думка-жаль про те, що я так і не встигла щось розповісти Ніколасу.

І це все. Після цього мене поглинула темрява.

Холодна, безпросвітна, байдужа... В ній мене буквально по п’ятах переслідували монстри самотності, туги, болю та безглуздості подальшого існування, які жадали поглинути мою душу.

Спочатку я їх боялася, потім зрозуміла, що, поки я сама їм не піддамся, вони нічого не зможуть мені зробити. Вони так і будуть гарчати, скалити зуби і облизуватись, але поки я сама їм не піддамся – вони більше нічого не зможуть мені заподіяти.

І я перестала їх боятися.

Я просто чекала. Чекала, поки ти виростеш і, нарешті, зможеш прикликати мій дух. І я, нарешті, розповім тобі усе, що тільки-но що розповіла, і ти допоможеш мені згадати. Ти ж допоможеш? – величезні сумні очі золотоволоски з надією подивилися на подругу.

– Я зроблю усе для цього. Усе, що тільки буде в моїх силах та можливостях, – урочисто пообіцяла Вівіан. – Тані, а дружини Ніколаса? Тобто, їх ду-у… – почала говорити Вівіан, намагаючись сформулювати правильне питання.

– Дружини? – перепитала дівчинка, широко розплющивши очі. – Ніколас одружений? І в нього не одна дружина, а дві?

Вівіан посміхнулася і позасвідомо похитала головою.

Очі малючки стали ще круглішими.

– Невже, ще більше? У нього що, цілий гарем, як у каганського султана? Твій батько що не тільки урівняв жінок з чоловіками, але й багатоженство дозволив? Але яка ж це рівноправність, якщо багатоженство можна, а багатомужжя ні?.. – нахмурившись, задумливо-обурливо запитала дівчинка і раптом зрозуміла. – Так він і багатомужжя дозволив?

Здивування на дитячому личку було настільки комічним, що Вівіан не втрималася і засміялася.

– Ні, Тані, і багатомужжя і багатоженство, як і раніше, заборонені! Ніколас – просто тричі вдівець. Точніше, не просто, – криво посміхнулася вона. – Усе зовсім непросто. Усі три дружини твого брата… Коротше кажучи, з ними сталося теж саме, що і з тобою…

– Їх зіштовхнули зі стіни? – здогадалася Британі.

Вівіан кивнула головою.

– І підозрюю, за тією ж самою схемою, як і тебе. Ментально оглушили і вже потім зіштовхнули, – пояснила вона. – От я й подумала, що…

– Що я ними зустрічалася? – припустила примарна дівчинка. – Ні, – похитала вона головою. – Не зустрічалася. Ні з ким не зустрічалася. І нікого й нічого не бачила. Загалом нікого і нічого. Тільки хіба що темряву. Увесь цей час я була одна-одинесенька. Якщо, звичайно, не зважати на монстрів. Але, оскільки я їх сама і придумала, то вони були лише в моїй уяві.

– Вибач мені, Тані, – тяжко зітхнувши, промовила Вівіан. – Якби я знала, що ти чекаєш тільки на мене, я б змусила маму взяти мене з собою... Але вона сказала, що навіть якщо їй вдасться прикликати твій дух, я усе одно не зможу ні побачити тебе, ні поговорити з тобою. І всі мої викладачі, щоб їм пусто було, говорили мені те ж саме.

– Ох вже ж мені ці дорослі! – нахмуривши брівки, осудливо промовила мала. – Вони завжди впевнені, що усе знають краще за дітей! Та й, чого ж тепер! Не переймайся, Ві, краще розкажи, що там було далі?

Вівіан кивнула і навіть вже рота відкрила, щоб продовжити розповідь, але тут постукали у двері кімнати, і вона згадала про вечерю з Ніколасом.

– Відкрито! – клацнувши пальцями й повернувши цим ключ у замку, запросила вона того, хто був за дверима.

Проте, скористатися її запрошенням ніхто не поспішав. Вівіан вже хотіла повторити запрошення, аж тут із повітря матеріалізувався магічний вісник.