Глава 6

Глава 6

Як їй краще вчинити? Розмірковувала Вівіан, застібаючи блискавку на сукні з небесно-блакитного шовку, що обтягувала її тонкий стан, як друга шкіра. Відразу вручити Ніколасу листа від дядька і тата, чи спочатку послухати, що ж таке важливе, термінове й конфіденційне він їй повідомить? Мабуть, правильніше все ж таки буде відразу вручити. Саме так. Якщо вона хоче, щоб він їй довіряв, то краще одразу. А ігри вона залишить дядькові та батькові.

Вона провела щіткою по волоссю і помітила, що так і не одягла у друге вухо сережку.

Вівіан візьми себе у руки! Наказала вона сама собі. Ти доросла, розумна жінка. Ти професіонал, зрештою!

От тільки Ніколас цього не знає.

І тому ще невідомо, як він відреагує, коли зрозуміє, що вона і є той дізнавач, на якого він чекав, і тому, як вона розуміла, і дозволив посадку імператорському екіпажу на Захисній Стіні.

Хоча чому невідомо? Усе їй чудово відомо! Він відреагує так само, як і майже усі чоловіки в її житті.

Усі, крім дядька та батька.

Можливо, якби вона мала ширший вибір, то в її житті з’явилися б і інші чоловіки, здатні прийняти те, чим вона займається.

Однак рід її діяльності був таким, що чим менше людей знали про те, хто вона, тим більш успішнішою була її професійна діяльність і тим корисніше було і для справи і для безпеки самої Вівіан.

Дівчина взяла з туалетного столика сапфірову сережку, яка лежала прямо перед нею, піднесла до вуха і замислилася.

Чи правильно вона чинить, практично безоглядно вірячи в невинність Ніколаса? Чи достатньо у неї для цього підстав? Так, явного мотиву він не має. Та й прямих доказів чи свідчень теж немає. Одначе, він має провали пам’яті. А вона має той давній сон...

Зрозумівши, що в неї ніяк не виходить вдягнути сережку у вухо, Вівіан виринула з роздумів і наблизила своє обличчя до дзеркала.

І відразу ж відсахнулася.

Із дзеркала на неї дивилася не струнка, витончена блондинка двадцяти одного року, а шестирічна золотоволоска з величезними сумними карими очима і овальним личком.

– Тані? – видихнула Вівіан, дивлячись у дзеркало і не вірячи своїм очам.

Дівчинка у дзеркалі кивнула і простягла руку. І Вівіан побачила її маленьку долоню так, ніби їх розділяло звичайне прозоре скло, а долоня притискалася до нього всією своєю площею з іншого боку.

Підкоряючись несвідомому пориву, вона повторила жест дівчинки і, простягнувши руку, притиснула до його поверхні свою розкриту долоню.

Британі раптом нахилилася до її обличчя і, ласкаво посміхнувшись, захоплено прошепотіла:

– Я так і знала! Ти мене бачиш!

– І навіть чую, – посміхнулася Вівіан. – Хоча й не вірю в це… Настільки не вірю, що майже щиро впевнена, що чи то я видаю бажане за дійсне, чи то ти – не ти, а один із задзеркальних духів, які вирішили зі мною пограти.

– Але чому? Як ти можеш сумніватися? – здивувалася дівчинка. – Ти ж казала, що коли виростеш, то станеш медіумом, як твоя мама. От я і чекала... Але ти так довго росла! Що це просто ляк споконвічний так довго!

– Ляк споконвічний ... – з посмішкою повторила Вівіан улюблений вираз обурення подруги, і, притиснувши пальці обох рук до губ, прошепотіла: – О-оох, Британі! Невже це ти? Невже я тебе бачу?

– І чуєш, – підказала мала. – І так, я це, я! – запевнила вона. – Віві, ну сама подумай, звідки у замку Високого Вогняного лорда взятися задзеркальним духам! Тут же захист! Причому не аби який, а від самого джерела, що споконвіку надає силу Високим Вогненним лордам.

– І справді, звідки?.. – з усмішкою кивнула Вівіан. – Але я усе одно не можу повірити, що бачу тебе і чую…

– Але ж чому?! – повторила запитання дівчинка. І цього разу в її інтонаціях пролунало вже навіть не здивування, а щире нерозуміння.

– Тому, що я не можу бачити примар! – з відчаєм і затаєним болем у голосі вигукнула Вівіан. – Тому що я так і не стала такою самою, як мама!

– Але ж ти виросла?! – здивовано заперечила її дзеркальна співрозмовниця.

– Виросла, – кивнула Вівіан. – Але такою ж, як мама, так і не стала. Я не можу ні викликати духів, ні бачити їх, ні розмовляти з ними. Точніше, не могла до тебе… Хоча, якщо я тебе і, справді, бачу, то це не моя заслуга, а твоя, Тані. Ти завжди була наполегливою і рішучою, і якщо чогось вже хотіла, то домагалася свого. Отож, мій латентний медіумічний дар просто не мав іншого вибору, окрім як поступитися тобі та відгукнутися на твій заклик.

– Я розбудила твій дар! Ух ти! – заплескала в долоні дівчинки. – І тепер ти зможеш і інших примар теж бачити?!

– Не впевнена... Швидше, вряд чи, – похитала головою Вівіан. – Я сенсорний емпат, а не сенситивний, як мама. Тому і дар Смерті в мене – сенсорно-емпатичний. Я не можу прикликати душу, але я спроможна побачити пам’ять померлої людини.

Щоправда, для цього мені обов’язково потрібне тіло померлого або хоча б череп… Дещо я можу відчути і із будь-якої іншої, навіть із найменшої кісточки скелета, але в цьому випадку інформація приходить виключно на рівні відчуттів та емоцій, пов’язаних саме з тим суглобом, частиною якого при житті була ця кісточка. Це – зовсім маленькі крихти інформації, але часом, коли розслідування заходить у глухий кут, то радієш навіть і таким крихтам. 

– Розслідування? – здивовано перепитала примарна дівчинка і очі її спалахнули захопленням. – Ти береш участь у розслідуваннях?

Вівіан присіла у церемонному реверансі.

– Дозвольте представитися, старший дізнавач і голова окремого підрозділу Таємної канцелярії з розслідування серійних вбивств.

– Не може бути! – захоплено видихнула Британі.

Так, саме Британі, а ні хтось інший: побачивши такі знайомі їй непідробний захват та щире захоплення в очах подруги, остаточно переконалася Вівіан.

Вона бачить, чує і розмовляє саме з Британі.

– А от і може! – засміявшись, запевнила вона. – Не одна ти у нас така наполеглива і рішуча! Щоправда, якби не випадок, то можливо мені б і не вдалося домогтися свого… Все ж таки одна справа засідати в Сенаті чи Магічній Раді, як це роблять мої старші сестри, а зовсім інша – мати справу з трупами та вбивцями.