Глава 5

Глава 5

Проте, нагадувати про прибуття високородних гостей своєму Високому лорду капітанові не довелося. Він уже й сам помітив дівчат і поспішав на зустріч.

Ніколас пам’ятав Вівіан блакитноокою чи то шестирічною, чи то семирічною білявкою, чарівною, ніжною й тендітною, як пролісок. З щирим, сяйним поглядом і усмішкою, що дарувала тепло і світло. А ще він пам’ятав, що вона була найкращою подругою його пустунки сестри. Маленького рудого демонятка з лукавим поглядом вугільно-чорних очей і заразливим сміхом.

Як же він сумував за цим сміхом. І як же він сумував за цим демонятком. Йому усі твердили, що згодом біль втрати притупиться і стане легше…

Біль, і справді, притупився, але легше не стало.

Вівіан раптом зрозуміла, що дуже хоче...

Ні, навіть не так, вона просто пристрасно бажає і мріє, щоб Ніколас впізнав її. І бажання це було настільки сильним, що вона не просто цьому здивувалася, а навіть злякалася.

З часів її пристрасної дитячої закоханості минуло п’ятнадцять років. Невже всі ці роки вона глибоко в душі любила його? Ні, дурниці. Якщо й кохала, то не його, а дитячу мрію.

Ця думка її трохи заспокоїла.

Чи то її заспокоїло те, що Високий лорд йшов до неї, не згортаючи та не сповільнюючи кроку?

Втім, навряд чи трепет, що охопив її, й пульс, що прискорився, а також хвиля жару, що заполонили її такою мірою, що лице, немов би, загорілося, були ознакою душевного спокою.

Якщо б зараз її побачили фрейліни її матусі, пліток було б не уникнути. Не одна з них би не пропустила ні її щоки, що зашарілися, ні зітхання, що вирвалось мимоволі. Вони усе і завжди помічали. І причому настільки добре, що Вівіан часом підозрювала, а чи не оточують її матусю суцільні таємні агенти, які при тому ж ще й найвищого рівня підготовки.

Однак на її щастя, зараз вона була не при дворі, а за тисячі кілометрів від нього на Захисній Стіні. Де її з усіх боків обдували колючі, крижані вітри, і тому в рум’янці не було нічого дивного.

Невже Ніколас її усе таки впізнав?

Вівіан дуже б хотіли в це вірити, але могло бути і таке, що Високий лорд просто досить непогано товаришує з логікою. Її прибуття чекали. Те ж, що Її Високість Вівіан, як і вся її родина – попеляста блондинка, а не брюнетка – знають усі. Подумки пояснила вона собі, не дозволяючи собі витати у хмарах нездійснених мрій.

От тільки, хіба ж вона винна, що за минулі роки Ніколас став ще більш приголомшливим. Він і п’ятнадцять років тому випромінював силу, владу і енергію, що приголомшувала усіх навколо, зараз же… вона навіть слів не могла підібрати, щоб описати свої відчуття. А ще…

Він став ще гарнішим!

Хоча, можливо, це їй здається лише тому, що їй завжди імпонували чоловіки схожі на її батька, тобто суворі й серйозні, а п’ятнадцять років тому Ніколас був гульвісою і гулякою, що випромінював безтурботність і радість.

Предмет її роздумів тим часом наблизився до неї на належну етикету для привітання відстань. Чемно вклонився. Спочатку їй, потім Ельжбеті.

– Ваша високість. Ваша світлість.

Вівіан та Ельжбета схилили голову і присіли у легкому реверансі.

– Ваша Ясновельможність.

А от і ще одна відмінність – у того Ніколаса очі були променисті, як сонця, повні життя і вогню, а у цього – втомлені, запалі та потьмянілі від гіркоти та болю.

– Я дуже перепрошую за те, що не зміг привітати вас особисто, – тьмяним, надтріснутим голосом перепросив він.

– Я розумію, звичайно ж, Ваша Ясновельможність, – кивнула Вівіан. – Я… Я… прийміть мої співчуття з приводу загибелі та страждань ваших людей. Можливо, я чи Його Імператорська Величність, ми можемо вам чимось допомогти?

Ніколас хмикнув. І втомлено махнув рукою.

– Ви, мабуть, втомилися, Ваша Високість. І як я бачу, змерзли. Ваші кімнати готові. Маріусе, проведи, будь ласка, Її Високість і Її Світлість у їхні кімнати.

Після цього, Ніколас настільки різко розвернувся і так швидко пішов геть, що його червоний плащ, знявшись, так і продовжував майоріти у повітрі, подібно крилам.

Вівіан зітхнула і зіщулилася від хвилі холоду, що несподівано обдала її.

– Він просто дуже втомився, – по-своєму зрозумів її капітан.

– Я розумію, – кивнула у відповідь Вівіан і щоб перевести розмову на більш нейтральну тему, зауважила: – Я й забула вже як тут у вас холодно… – і ще не домовивши, зрозуміла, що і ця тема теж не така вже й нейтральна.

Капітан, втім, її зрозумів правильно і тому поспішив запевнити:

– Це лише на стіні. У місті набагато тепліше. І що ближче до моря, то тепліше. А от по території замку і зовсім можна буде пересуватися легко одягненими. Навіть по відкритих терасах. Підлоги з підігрівом та магічні завіси забезпечують комфортну температуру повітря для людського тіла і на них також. Загалом-то, ви усе незабаром і самі побачите. Що ж до…

– Я вже бачила, – посміхнулася молодику Вівіан. – Щоправда, це було давно... Дуже давно, – останні два слова вона повторила практично одними губами й сумно зітхнула.

Не знаючи, як йому слід реагувати на зітхання високородної співрозмовниці, капітан замовк.

– А інші кандидатки в наречені вже теж приїхали чи ми перші? – поцікавилася в нього, нагадавши про себе Ельжбета.

– Ви перші, – лаконічно відповів Маріус.

– Але ж вони приїдуть? Інші кандидатки, я маю на увазі? – продовжувала допитуватися Її Світлість.

– Приїдуть, – знову лаконічно відповів капітан.

– Усі? – не припиняла допит дівчина.

– Підтвердження про прибуття надіслали усі, – так само коротко й вичерпно, як і попередні два рази, відповів на запитання Маріус.

– І коли? – уточнили в нього, само собою, маючи, на увазі: «Коли почнуть прибувати інші кандидатки в наречені».

Однак капітан Маріус чи то й справді неправильно її зрозумів, чи, як пізніше запідозрила Ельжбета, зі шкідливості, вдав, що неправильно її зрозумів.