Глава 4

Глава 4

Повітряний екіпаж м’яко приземлився, і  завивання вітру, що діяло на нерви Вівіан, нарешті, вщухло. Щоправда, лише для того, щоб його майже відразу змінив рев духового оркестру і бій барабанів.

Дівчина скривилася і пробурмотіла під ніс.

– Принаймні чесно!

– Що «чесно»? – обізвалася з протилежного сидіння Ельжбета.

– Музика. Під таку якраз впору приступати до заздалегідь приреченої на провал найбільшої у твоїй кар’єрі справи, після якої на твоїй кар’єрі поставлять великий і жирний хрест, – пояснила Вівіан.

– Ну тоді, під саме туку музику як раз впору йти також і під вінець, – запропонувала свою версію подруга, маючи на увазі, що заміжжя – це також завжди жирний хрест на кар’єрі таємного агента і, як наслідок, кінець життя. – Або підійматися на ешафо… – почала була вона озвучувати чергову версію, але тут відчинилися дверцята карети і вона отетеріло та захоплено подивилася на…

Ні, не на статного красеня офіцера, що галантно простягнув їй свою руку, а на Білий замок...

Вівіан розуміюче посміхнулася.

Розташований на стрімкому зубчастому бескиді найвищої скелі Споконвічного королівства, виблискуючи своїми білосніжними мармуровими стінами і численними величезними вітражними вікнами, він, ніби ширяв над безкрайньою синявою Лонгартського моря, яке, попри близькість Інеїстої вічності ніколи не замерзало. Така його особливість – пояснювалася тим, що дно моря покривали численні активні вулкани, які, до речі, і живили силу Великих Лонгартських Вогняних лордів.

– Прошу вас, міледі, – повторив офіцер.

– Дякую, – зумівши, нарешті, відірвати погляд від найбільшого і найпрекраснішого з усіх бачених нею досі творінь імперських архітекторів, кивнула Ельжбета і простягла руку…

От тільки її руку ніхто не прийняв, бо з’ясувалося, що це друге «прошу вас, міледі» мало відношення вже не до неї, а до Вівіан.

«Який моторний та спритний! І не полінувався ж карету оббігти! – іронічно оцінила вона енергійність, кмітливість та розторопність красеня. – Треба буде якось до нього придивитися.

Вівіан тим часом прийняла руку меткого пронози красеня і вийшла з екіпажу на світло магічних ламп.

Було вже досить темно і, хоча вона добре пам’ятала, що в дитинстві Захисна Стіна здавалася їй настільки ж безпечною, як і центральна площа столиці Імперії Об’єднаних Королівств Руанії, вона раптом чітко і ясно згадала і те, що стіна п’ятсот метрів у висоту, і те, що її найкраща подруга і три дружини Ніколаса вирушили у свій останній шлях саме з цієї стіни.

І відчула несвідомий страх.

Зненацька їй здалося, що її покликали.

– Ві-і-і-іві-ііі…

Точніше, вона сама себе переконала, що їй лише здалося. Бо, по-перше, звук був дуже тихий. Навіть не звук, а перешіптування вітру зі сніжинками. По-друге, ніхто не називав її Віві. Більше не називав…

Тим не менш, на звук голосу Вівіан обернулася... Просто для того, щоб переконатися, що і оклик і знайомий голос їй лише здалися.

– Споконвічна безодня... Це не можеш бути ти... Ти померла, Тані... – прошепотіла вона.

Помітивши, як зблідла раптом подруга, Ельжбета зазирнула їй у вічі і побачила, що зіниці тієї розширилися настільки, що від райдужної оболонки залишилося тільки тонке блакитне кільце, що оточує їх.

– Тані? – м’яко перепитала Ельжбета. – Ві, ти бачиш Британі?

– Бачу, – кивнула Вівіан. – Але більше не чую, хоча вона й намагається мені щось сказати… Я намагаюся хоч щось розчути, але не чую.

– Ві, прислухайся. Сконцентруйся, – взявши подругу за руку і стиснувши її долоню, прошепотіла Ельжбета.

–Я намагаюся, але… – з відчаєм у голосі відповіла Вівіан і раптом закричала: – Тані, ні, почекай! Не йди!

Ще мить вона сліпо дивилася в нікуди, потім перевела погляд на подругу.

– Мені не здалося, Бето! Я бачила її, як зараз бачу тебе.

– Я знаю, – кивнула та. – Я не бачила її, але я відчула її. Точніше, я відчула присутність чогось, що не належить до цього світу.

– Але я бачила її, як зараз бачу тебе! – не зважаючи на вітальну делегацію молодих офіцерів, що здивовано дивилися на неї, майже вигукнула Вівіан. – Вона була з плоті та крові!

– Я вірю тобі, люба, – запевнила подругу Ельжбета. – Але зараз на нас чекають… – і вона багатозначно кивнула у бік красеня офіцера, який немов тільки й чекав, коли ж на нього нарешті звернуть увагу.

– Капітан Маріус, до ваших послуг, Ваша Високість, – відразу вклонився він Вівіан. – Ваша Світлість, – вклонився він Ельжбеті. – Від імені мого лорда, Його Споконвічності Ніколаса Лонгартського, ласкаво просимо до Споконвічного королівства!

Вівіан схилила голову. Незважаючи на те, що вона була дуже тепло одягнена (на її думку), незвично холодне повітря змусило її зіщулитися і затремтіти від холоду.

– Дякую вам, капітане.

– А дозвольте поцікавитися, капітане, – гонорово сказала Ельжбета. – Як так сталося, що Великий вогненний лорд не з’явився сюди, щоб зустріти Її Імператорську Високість особисто?

– Він би дуже хотів! Але, на жаль, його обов’язки як Високого лорда цих земель йому у цьому завадили, – відповів той без вагання.

– У вашого лорда більш важливі обов’язки, ніж виявити повагу до дочки свого Імператора? – здивовано поцікавилася Ельжбета.

Капітан Маріус втупився на обурену леді немиготливим поглядом і, розвернувшись до неї спиною, вказав рукою у напрямку півночі Захисної Стіни.

– Подивіться самі, Ваша Світлість і скажіть мені, чи повинен був Високий лорд перервати ці свої обов’язки, щоб зустріти вас! – відповів капітан і простяг їй підзорну трубу.

Смикнувши за рукав, Вівіан багатозначно подивилася на подругу, без слів наказуючи тій, не зариватися.

Ельжбета кивнула і взяла трубу.

– І мені, будь ласка, – м’яко попросила Вівіан.

– От, прошу вас, Ваша Високість! – майже миттєво відреагував капітан на прохання.

Спочатку Вівіан не зрозуміла, що відбувається.