Глава 3

Глава 3

Ніколас відчував, як його гнів, біль, розпач та почуття провини виплескуючись у меч, розливаються по лезу криваво-червоним полум’ям, іскри якого перетворюючись на смертоносні стріли, перетворюють ворога у мокре місце.

– Впере-ееед! Во славу вогненної споконвічності! Бий монстрі-ііів! – в усю місь своїх легень загорланив він.

– Во славу вогненної споконвічності!!! – гримнули у відповідь досвідчені та загартовані у боях легіонери Північно-Західної застави.

І буквально за кілька секунд їм вторували також і ще кілька тисяч голосів:

– Во славу вогненної споконвічності!!!

– Підмога прийшла, і що особливо добре, вчасно, – з полегшенням видихнув Високий лорд й, пришпоривши, свого їздового дракона, злетів на найвищу гору хребта.

З якою перед ним наче на долоні розкинулися його і ворожі війська.

– Щити! – гаркнув хтось. І два легіонери у ту ж мить опинилися поряд з Нікалосом, прикриваючи його широкими щитами від крижаних списів і стріл, що летіли у нього з усіх боків.

Тим часом, легіонери Східної та Центральної Застави, що майже одночасно прибули на допомогу, так само одночасно кинулися з флангів на хрімтурсів і почали тіснити їх до краю Захисної Стіни.

І незабаром опір супротивника, який ще кілька хвилин тому був дуже близький до блискучої перемоги, тріснув і поплив, подібно до льоду, з приходом теплих і сонячних весняних днів.

Розслаблятись, однак, було ще не на часі. Ворог був лише відтіснений, а не змушений кивати п’ятами, і тим більше – не був остаточно повержений.

Втім, і захоплюватися переслідуванням теж було не слід...

Не та зараз була пора року, щоб ризикувати сунутись за межі Захисної Стіни.

Отже, ніякої погоні.

– Не сміти продовжувати переслідування! Не сміти покидати Захисну Стіну! Просто тримати оборону! – негайно телепатував він усім своїм людям, до яких тільки могла дістатись сила його розуму .

– Не сміти покидати Захисну Стіну! – прокотилося рядами його легіонерів. – Високий лорд наказав: «Тримати оборону!»

Ніколас не сумнівався, що ніхто не посміє ослухатися його наказу і тому зосередив усю свою увагу на покритих багатовіковим льодом підніжжях Захисної Стіни.

Вийде чи ні?

Теоретично це, звичайно, було можливо, але на практиці...

Втім, якщо він не спробує, то і не дізнається...

Знову ж таки, чи був зараз настільки критичний випадок, щоб так ризикувати? Адже помилися він хоча б на кілька метрів і замість того, щоб поховати під завалами ворожу орду, він… може обвалити Захисну Стіну.

Поки він думав, хримтурси не просто оговталися після несподіваної атаки з флангів, а ще й перебудувалися. І у наслідок чого знову перехопили ініціативу. Більш того, судячи з гігантської снігової бурі, що насувалася з півночі, до них поспішало підкріплення. Причому не слабке таке підкріплення...

Отож виходило, що вибору в нього не було.

Подобається це йому чи ні, а йому таки доведеться покластися на точність розрахунків його магів землі відносно сейсмічної активності цієї місцевості і ризикнути...

– Ігнашко, – звернувся Високий лорд до свого могутнього транспортного засобу, поплескавши того по шиї. – Бачиш, куди вказує промінь мого меча. От туди, як завжди, на рахунок три і зригуй своє полум’я.

– Урргрр-урргру-ууург! – натхненно проревів Ігнашка. І тут же уточнив: – Рррр-иии?

– Так, на рахунок три, – підтвердив Ніколас.

– Ррррра-аас! – не ставши відкладати на потім те, що, на його думку, можна було зробити зараз, притьмом почав відраховувати дракон.

– На мій рахунок три! – уточнив господар.

– Урррр-уруру-ууу! – цього разу вже розчаровано і швидше навіть не проревів, а пробурчав ящір. – А ррррряаааа ррррарррряа-аа? – ображено поцікавився він.

– Можливо, наступного разу, – пообіцяли йому. – Якщо ти, звичайно, зараз не промажеш!

– Урррр-урурух! – ображено пирхнув ящір. – Ара-ра нірррра-ра!

– Та знаю я, знаю, – любовно погладивши дракона по шиї, промовив Ніколас. – Мені просто подобається над тобою жартувати, – з усмішкою додав він. І промовив: – Раз…

– Ррррра-аас! – вторив йому радісним риком дракон.

– Два…

– Рррррр-ааа! – ще більш натхненно прогарчав Ігнашка.

Великий лорд випростався, перехопив зручніше ручку свого меча, перевірив чи не збився приціл. Після чого, наказав своїм людям прибрати від нього їхні щити і, нарешті, голосно вигукнув:

– Три!

– Рррррри-иии! – проревів дракон, вивергаючи стовп полум’я, який в одну мить наздогнав і обігнав струмінь вогню, що служив йому наведенням, а в наступну – вдарив прямісінько у ціль...

І мрячний, сірий листопадовий день раптом став по-літньому жарким та яскравим.

От тільки тепло й світло йому подарувало не сонце, що боягузливо ховалося за товщею кошлатих, чорних хмар, а сліпуче біле полум’я, що стрімкою повноводною гірською річкою зрушилося на ворога, щоб утопити його у своїх вогненних водах.

На якийсь момент час ніби сповільнився...

Легіонери на стіні завмерли, намагаючись побачити хоч щось крізь густі й щільні клуби змішаних з чорним димом й підсвічених знизу червоними відблисками лави випаровувань, що здіймалися угору.

Раптом повергнутий полум’ям дракона багатовіковий крижаний покрив не витримав й луснув.

Та, що там лід, подібного теплого привітання від Великого лорда та його кращого друга дракона Ігнашки не витримав навіть Споконвічний гірський кряж…

Гірський масив раптом затремтів й підстрибнув, крекчучи і скриплячи, ніби старий фургон, що потрапив хлипким колесом у велику вибоїну. З тією, втім, великою різницею, що якби подібне сталося зі старою колимагою, то вона втратила б тільки колесо. Хребет же із кожним своїм новим «стрибком» позбавлявся однієї зі своїх гірських вершин. Кожна з яких падаючи, ховала під собою, як мінімум, пару сотень інеїстих велетнів.

Ті ж, яким пощастило достатньо вціліти, щоб пересуватися на своїх двох – нарешті кинулися навтьоки.