Пролог

Пролог

– НІ-І-І-КОЛА-АААС! ЩОБ ТЕБЕ І ТВОЮ СПОКОНВІЧНУ Ддду... ууух! Я б тебе і твою ду-уууух! – незважаючи на товсті стіни кабінету та три поверхи, весняним громовим рокотом нісся коридорами Ради Споконвічного Королівства голос його голови.

– Ох і гойно ж, на мою голову, нагородила його зима споконвічна голосом! – несхвально пробурчав Ніколас, почувши рев двоюрідного прадіда, який, як і зазвичай, відчув двоюрідного правнука, щойно той переступив поріг будівлі Ради.

Рев, до речі, був аж такий, що, хоча службовці, що снували коридорами Ради, і розуміли, що вже кому-кому, а Великому Вогненному лорду боятися нічого, усе одно проводжали Ніколаса співчутливими поглядами. І деякі навіть бажали йому услід удачі.

І як старому лису це вдається? Вкотре запитав себе Ніколас. Він на мене що, якесь особливе відстежуюче кожен мій крок заклинання повісив? Ні. Це навряд чи. Занадто клопітно та енерговитратно. Скоріше він виплачує премії тим із службовців Ради, хто першим мене помітить і повідомить йому про мою появу? Не запахом ж мого дракону, як він мені завжди каже! Чи може таки від мене аж настільки тхне драконячим смородом? – осяяла його наступна, дуже неприємна, до речі сказати, думка. Така неприємна, що Ніколас навіть підняв долоні вгору, підніс до носу і принюхався. Та ні, не так вже й сильно від нього тхне, заспокоївся він.

– Принаймні, сьогодні я знаю, чим я знову викликав його невдоволення… – пробурмотів він собі під ніс й лукаво посміхнувся. – Більш того, сьогодні це навіть буде весело!

Зайшовши у кабінет і щільно зачинивши за собою двері, Ніколас, як і зазвичай, наткнувся на несхвальний погляд грізно звужених колючих очей двоюрідного прадіда, який він звично проігнорував.

Після чого, не чекаючи запрошення, так само звично, сів у крісло, що стояло навпроти сидячого за величезним столом величного й пихатого господаря кабінету і розплився у ясній, радісній та теплій, як сонячний літній день, посмішці. Услід за чим нарочито шанобливо запитав.

– Ви хотіли мене бачити, дорогий дідусю?

«Я тебе не бачити, а придушити хотів би!» – подумки відповів «дорогий дідусь». «Кровопивця і бузувір ти отакий, на мою стару голову! Ви тільки погляньте на нього, розсівся тут переді мною і шкіриться, наче він взагалі ні до чого!»

Герцог Маранський, однак, вважав себе людиною вихованою, та й не личило такому досвідченому політику, яким він себе уявляв, говори правду в очі тим, хто був набагато сильніший і могутніший за нього.

А тому на усмішку він відповів усмішкою.

Більш того, якби при цьому раптом не вирішила нагадати про себе його давня і заклята подруга – підшлункова залоза (причому різонула клята з такою силою, немов йому хтось під ребро сталевий кинджал увігнав), то й усміхнутися він зумів би не менш радісно й щиро, ніж його двоюрідний правнук.

Щодо того, що підшлункова атакувала його зненацька, старий герцог, втім, трохи погрішив проти істини. Дієту лікар прописав йому ще двадцять років тому. І з того часу, щоразу, коли Кліффорд її порушував – підшлункова виставляла йому рахунок у одиницях болю.

Невже йому все ж таки доведеться назавжди відмовитися і від улюблених шашличків, і від гострого соусу, і від коньячку? І від поросяти на рожні... І від плову... І свіжої випічки… На користь вівсянці на воді, і тільки вівсянці на воді, і знову тільки вівсянці на воді.

А ще в нього нирки, простата, подагра і серце… Щоб її цю старість, яка зовсім не радість…

Ясна річ, що ці думки герцогу Маранському настрій не покращили, а навпаки погіршили. Тим більше, що от він – причина усіх його бід, сидить перед ним, самовдоволено і нешанобливо палахтіє здоров’ям й нахабно посміхається!

Ніякої, демонової, поваги до старості! Вбив би! Але не вийде!

Он який вимахав! І такий могутній, що наймогутніший!

Надія роду та імперії! Най його, паразита!

І марно, що четвертий! Сила така, що подібних йому у їхньому роду, що розміняв вже не одну тисячу років – на пальцях однієї руки перерахувати можна.

– Хотів, – кивнув Кліффорд і раптом зніяковів...

Як завжди ніяковів у присутності усіх Великих лордів. Хоча вже тисячу разів давав собі слово вести себе впевнено у їх присутності. Тим паче, що він цих Великих лордів вже три штуки пережив. І цілком, можливо, переживе і четвертого.

От цього самого хлопчиська, якого він не те, щоб боявся, скоріше розумно побоювався, бо знав, що двоюрідний правнук його міцно недолюбляє.

І тому голос його, замість запланованого грізного і обуреного тону, набув тон запобігливий й прохальний.

– Тому що, хотів дізнатися, що… що ось це таке?

Ніколас взяв у руки простягнутий йому конверт, витяг з нього покриту золотим тисненням картку й посміхнувся.

– Особисто мною написане і особисто мною відправлене запрошення, а що?.. – незворушно сповістив і водночас поцікавився він, дивлячись на прадіда глузливим поглядом своїх яскравих каро-жовтих очей.

– Особисто, значить? – швидше приречено констатуючи, ніж єхидствуючи чи блазнюючи, повторив герцог Маранський. – І можу я дізнатися, навіщо ти особисто повідомив кожну з твоїх потенційних наречених, що шукаєш нову дружжертву?

– Дружжертву? Я написав «дружжертву»? – перепитав Ніколас, вдавши, що здивувався. – Оце я дав! Дідусю, слово честі, я був певен, що написав «шукаю нову дружину»!

– І про те, що ти поховав уже трьох дружжертв, ти теж випадково написав? – уїдливо поцікавився старий герцог.

– «Дружжертва», замість «дружина» – як я вже й пояснив, в мене вийшла зовсім випадково, що ж до усього іншого, то усе просто. Як порядна людина, я був повинен попередити дівчат, з ким саме їм належить мати справу, – пояснив Ніколас. І тон його був настільки сповнений власної правоти, що Кліффорду відразу стало ясно – сперечатися марно.

І настільки поганець при цьому мав впевнений у собі вигляд, що поважному голові Ради від обурення раптом навіть подих перехопило.