Таємничий вершник

Посеред  одного великого міста стояв пам'ятник таємничому вершникові. І тільки згасало сонце , а зорі вигулькували одна за одною на край неба, як вершник  почав дзвеніти доспіхами, позираючи своїм гострим зором надовкіл.

Відтак, смикав коня за збрую і, коли той розплющував очі, господар ще декілька разів посмикав аж поки чотириногий друг не зрушував  з місця. А далі вони удвох зникали за міською брамою , розчиняючись в темряві.

Але  так було тільки один раз на місяць, коли сама найбільша зірка перетинала Чумацький шлях.  От тоді й оживали і лицар і кінь. А хто бачив це дійство той просто зникав …тієї ж миті.

Отож, ніхто і ніколи не міг дізнатися про  велику таємницю  великого міста.

Хоча…був один хлопчак, який всюди пхав свого носа .

– Петре, не сунь свого носа , де тебе не просять. Бо прийде час і залишишся без свого довгого цікавого носика.

– Не залишусь, – сміється малий, весело підплигуючи на місці ще й прутиком ляскаючи себе по стегнах. – от виросту і стану таким великим і сильним, як той вершник, що  стоїть посеред міста. А ви підійдете і скажете “ це ж наш Петрусь “ А я стоятиму і вдивлятимусь у небо, де багато зірок і літають комети.  

Тай вистрибне на вулицю в самих штанцях. А сорочечка ще не зовсім на плечах, а так…теліпається, вбрана на одну руку , а інша в пошуку …де ж той отвір ?

Ех, який рукав, яка сорочка коли щось  там діється ?

Вистрибує поміж люду, що вже зібрався  і щось обговорює.

–Я  й кажу, – розчервонілий дід махає навсібіч руками, немов вітряк ,– щось тут не теє…от подивіться самі. Нога на два сантиметра посунута вліво. А кінь?… в нього ж грива на міліметр  відсунута від правого ока.

– Не морочіть, діду людям голови. І без вашого базікання вистачає клопоту. Тут ще й ви зі своїми  вигадками.

Та й відсовуються хто куди . А далі й зовсім розійдуться.

А малий ще постоїть трішки, далі підійде ближче і знай собі, роздивляється вершника. А той такий вже високий і широкий. А нога ,  як весь Петрик…і то лишень до коліна . Заглядає хлопчина  знизу  та нічого не баче. Хіба що міцні чорні груди коня, що застиг в своїй величі. Підбіжить малий до копита “трісь” – дитячою ніжкою і закрутиться від болю на місці. 

– Ти що ж це, шибенику робиш? Геть від пам'ятника. Це ж треба ? Хтось робив , майстрував , а воно, бач, як буває? Прийде от таке мале 

 Починає бити , човгати ногами всюди, а виросте тай , взагалі, знесе його. Жах який.

Махає віником на малого двірник , що з'явився невідомо звідки.

– А я , коли виросту, теж стану таким пам'ятником, – огризається малий , – ще кращим. От побачите .

Тай побіжить вздовж вулицею. А там , в кінці вулиці, озирнеться і махає й собі кулачком на старого, який вже розмахує наліво й направо віником, що обвитий алюмінієвим дротом.

Та чоловік не баче, що там робе малий, тому хлопчак ще більше викаблучується , набиваючи собі свою значимість .

Відтак, крутиться  на місці,  а далі  шусть в кущі і вже по той бік вулиці.

Аж якось  до того міста приїхала ціла група  туристів. На перший погляд, так ніби й звичайні, але, якщо добре придивитися, то помітно: обличчя закриті темними накидками з під яких видніються, аж випирають довгі гострі носи.

Дорослі не дуже на те зважають, а  от малеча враз запримітила і вже слідом сунеться. Один з дивних туристів відокремлюється  від інших, а в самого вигляд, ніби щось вишукує .

 Аж біля пам'ятника раптом зупиняється, оглядає  скульптуру, озирається назад і…йде далі.

–Тут щось не те,– мовить Петрик ,– побіжу я до татуся.

– Не вигадуй, – каже  батько.–То  звичайні мандрівники. Мало нині диваків по світу ходить?

Проте малий  не заспокоюється. Стоїть, дивиться вслід тому туристові, що вже завертає за ріг, і серце в нього калатає.

А неподалік  старої липи,  ще одного  такого помічає незнайомця і теж  з гострим носом.

–Тут явно   щось  нечисто.

І вже  крадькома рушає слідом.

Турист йде вузькими вуличками, оминає базар, стару криницю, зачинену кузню… І защораз озирається, перевіряючи, чи ніхто за ним не стежить.

Петрик, затамувавши подих,ховається за паркан.

Нарешті незнайомець зупиняється біля міської брами.

Стає просто перед зачиненими воротами, піднімає голову до неба й тихо шепоче:

— Час близько…

Петрик здригається.

Тієї ж миті з-за хмар визирає велика яскрава зірка. Вона повільно пливе небом, перетинаючи Чумацький шлях.

Хлопчик раптом згадує  слова своєї бабусі:

«Коли найбільша зірка перетинає небесну дорогу — прокидається вершник…»

— То це правда… — шепоче Петрик.

І не встигає він отямитися, як із центру міста долинає  дзенькіт.

Петрик мчить назад, забувши про страх.

Пам’ятник стоїть… але щось у ньому інше.

Кінь ніби напружився.

Очі вершника ледь-ледь світяться.

Раптом  кінь повільно починає рухатися

Вершник смикає поводи.

Ще раз.

І ще. Кінь ступає. Один крок.

Другий. Петрик притискається до кам’яної лавки, затуляючи рот долонями, щоб не закричати.

Вершник і кінь сходять із постаменту, наче так було завжди.

І тоді Петрик помічає ще дещо.

Той турист з гострим носом стоїть неподалік і схиляє голову перед вершником.

— Повелителю, — шепоче

Вершник мовчить.

Турист знімає накидку.

І Петрик бачить: під нею — кам’яне обличчя.

Раптом кінь повертає голову.

І його темні очі дивляться просто на Петрика.

Серце хлопчика ледь не вискакує з грудей.

Але з темряви лунає глухий голос вершника:

— Ти не зник… бо ти не боїшся знати.

— Хто ви?..

— Ми — ті, хто колись захищав це місто. — Вершник дивиться в небо. — Петрик збирає всю відвагу:

— А я… я можу стати таким, як ви?

Вершник мовчить

Потім киває.

— Можеш. Але почни слухати своє серце..

Кінь б'є копитом.

— Час повертатися, — каже вершник.

Він сідає в сідло. І…

Пам’ятник знову стоїть на місці.  Тиша.