3

Техніки йшли повільно, намагаючись не шуміти. Тьмяні ліхтарі вихоплювали з темряви іржаві труби, облізлі таблички та пил, ніби повітря тут не провітрювалось з минулого століття. Кожен крок віддавався тихою луною, ніби порожнеча коридору спостерігала за ними.

— Не подобається мені це, — пробурмотів Кайл, старший технік, поправляючи респіратор. — Якщо хтось зняв решітку зсередини, то у нас можуть бути серйозні проблеми.

— Або щось, — озвався інший, молодий хлопець на ім’я Рен. У нього тремтіли пальці, хоча він намагався приховати це, ховаючи одну з рук в кишеню. — А що як ми розбудили якогось монстра Хелловіну?

— Ото ти вигадник, Рене, — пирхнула Клер — єдина дівчина в їх компанії.

Біля самої стіни валявся вигнутий шматок мідного дроту, ніби ним колупали замок і металевий щиток, який зачиняв доступ до вентиляції. Поруч на підлозі — плями темної рідини, що вже трохи підсохла, але мала маслянистий блиск.

— Кров? — спитав Кайл, направляючи ліхтарик на плями.

Клер схилилася ближче, понюхала, кривлячись.

— Ні. Схоже на біогель. З біолабу. Того самого, що замкнули після аварії.

Рен нервово проковтнув.

— Ти думаєш… лабораторні щури могли вибратися звідти?

— Ці щури,— тихо сказала Клер, — зазнали серйозних змін. Їх опромінювали, давали стимулятори, змінювали ДНК. Якщо хоча б одна особина вижила…

Вона не договорила — зі стелі впала крапля і з шипінням роз’їла пластик на підлозі. Всі інстинктивно зробили крок назад. Десь далі, в темряві, почувся шурхіт — щось неприємно шкреблося, мов пазурі по металу. А слідом за ним — глухе завивання, ніби у вентиляційній шахті дійсно причаївся монстр.

Рен від несподіванки впустив ліхтарик. Світло блимнуло, метнулося по стінах — і висвітлило невеличкий силует, що майнув за решіткою. То було щось із темно-сірою шкірою та порожніми очима з моторошним, вологим блиском.