10

Лютий прийшов із завірюхами та морозами. Марина стояла біля вікна і дивилася, як на дворі Максимко ліпить сніговика з іншими дітьми. Хлопчик сміявся, кидався сніжками.

— Звикає, —  Ілля обійняв її за талію.

— Так, — Марина притулилася до нього. — Вчора розповідав про школу. Про нових друзів. Навіть про дівчинку, яка йому подобається.

Ілля засміявся.

— Вісім років, а вже закоханий. У мене почалося пізніше.

Він поцілував її в скроню. Повільно, день за днем, вони ставали родиною. Марина готувала сніданки, Ілля водив Максимка до школи, ввечері вони разом дивилися мультфільми. Іноді хлопчик залазив Марині на коліна і засинав там. Іноді просив її почитати перед сном. Іноді називав просто “Марино”, а іноді — майже непомітно — “мамо”.

І кожного разу, коли вона чула це слово, серце стискалося від щастя і страху одночасно.

— Тамара Степанівна телефонувала, — повідомив Ілля. — Хоче приїхати на вихідні, побачити Максима.

Марина напружилася. Коли вони бачилися востаннє, між ними виникла стіна нерозуміння. Можливо, цього разу Тамара Степанівна побачить, що онукові добре, і заспокоїться?

— Максимко скучає за нею. Вона має право бачити онука.

Ілля поцілував її в щоку.

— Дякую за розуміння.

Бабуся приїхала в суботу вранці. Марина відчувала, як тремтять руки, коли відчиняла двері. Жінка стояла на порозі з великою сумкою та стриманим обличчям.

— Доброго дня, Тамаро Степанівно, — Марина ступила вбік. — Заходьте, будь ласка.

— Дякую, — відповіла коротко, ступаючи через поріг.

Максимко вибіг з кімнати, кинувся на шию:

— Бабуся приїхала!

Тамара Степанівна обійняла онука. Марина побачила, як по її щоках котяться сльози. Вона стояла осторонь, не наважуючись втручатися в їхню зустріч.

Ілля вийшов з кімнати, привітався. Вони сіли за стіл, Марина налила чаю, поставила на стіл печиво. Максимко щебетав про школу, про друзів, про те, як тато навчив його грати в шахи.

Тамара Степанівна слухала, кивала, але час від часу її погляд зупинявся на Марині. Важко було зрозуміти, що в ньому — сумнів, недовіра, а може, щось інше.

Після чаю Максимко повів бабусю до своєї кімнати показувати іграшки. Ілля пішов за ними, а Марина залишилася на кухні прибирати зі столу. Вона мила чашки, коли почула кроки за спиною.

— Марино, — голос Тамари Степанівни змусив її обернутися.

Жінка стояла у дверях.

— Так? — Марина витерла руки рушником.

Мати покійної Алли підійшла ближче. Довго мовчала, потім заговорила:

— Я дивлюся на онука і бачу — він щасливий, навіть посміхається. Не плаче вночі, як у мене.

Марина не знала, що відповісти.

— Ілля каже, ти піклуєшся про Максимка, готуєш йому сніданки, забираєш зі  школи, читаєш перед сном…

— Так, — кивнула Марина. — Я намагаюся.

— Чому? — раптом запитала Тамара Степанівна. — Чому ти це робиш? Він не твоя дитина.

Бездітна жінка відчула знайомий біль у грудях. Але цього разу не злякалася.

— Так, я не народжувала, не годувала, не бачила, як він робить перші кроки, — впевнено відповіла вона. —  Але люблю його зараз і хочу, щоб він ріс щасливим.

Тамара Степанівна раптом обійняла. Марина здригнулася від несподіванки.

— Вибач мені, — прошепотіла жінка. — Я просто… Я так боялася його втратити. Він —  все, що мені залишилося від доньки.

Марина погладила її по спині. 

— Він вас любить. Ви завжди залишитеся його бабусею. Ніхто не забере це у вас.

Тамара Степанівна відсунулася, витерла сльози.

— Аллочка була б рада, що хтось з таким добрим серцем піклується про її сина.

Марина відчула, як підступають сльози.

— Дякую! — прошепотіла у відповідь.

Увечері, коли бабуся поїхала, а Максимко заснув, Марина з Іллєю сиділи на кухні. В когось з сусідів гучно гриміла музика.

— Дивно, правда? — посміхнулася жінка. — Ми більше не чуємо один одного через стіну.

— Зате тепер ми разом, — Ілля взяв її за руку. — Не треба писати листів. Не треба чекати відповіді. Ми просто поруч.

— Іноді я скучаю за тими листами, — зізналася Марина. — За тією таємницею. За відчуттям, що довіряєш комусь потаємне.

Ілля щось згадавши, підвівся. Пішов до своєї кімнати, повернувся з аркушем паперу.

— Максимко сьогодні писав листа. Хотів показати тобі, але засоромився. 

Марина розгорнула аркуш, побачила дитячий почерк:

«Дорогий Санта Клаусе! Дякую тобі за тата. Він знову усміхається і не сумує. Дякую за Марину. Вона добра і смачно готує. Вона не моя справжня мама, але мені подобається. Це найкращі подарунки, які ти міг дати. Максимко».

Марина читала, стримуючи сльози.

Вони стояли на кухні, обіймаючись, а за вікном падав сніг.

Тепер їх не розділяли стіни, бо вони жили разом.

— Ілля, — раптом запитала Марина. — Ти ж знаєш, що я не зможу народити тобі дітей?

Він притиснув її ближче:

 — В нас є Максимко, цього достатньо. 

— А якщо тобі колись захочеться?…

— Марино, — він підняв її обличчя за підборіддя, змусивши дивитися в очі. — Я шукав причину вірити в життя. І знайшов тебе. Ти — мій сенс. З дітьми чи без. Розумієш?

Вона кивнула, не в змозі говорити.

— До речі, — Ілля схаменувся. — Я теж написав листа сьогодні вранці.

— Кому?

— Санті. Востаннє.

Він дістав з кишені конверт і вручив Марині.

«Дорогий Санто! Рік тому я написав листа, бо не вірив у дива. Тепер завдяки тобі я знову відчуваю любов, і вірю у те, що навіть після найтемнішої ночі настає ранок. Дякую тобі за все! Ілля.

P.S. Ти вийдеш за мене заміж?»

Марина підняла здивовані очі: 

— Це пропозиція?

— Так, — він узяв її руки у свої. — Я знаю, що все сталося швидко. Але не хочу чекати та гаяти час. Я втратив три роки, живучи в темряві. Тепер хочу прожити кожен день мого життя з тобою. Назавжди.