9

Надворі Ілля стояв перед тещею, потупивши погляд. Жінка дивилася на нього з такою тугою, що йому стало соромно.

— То ти приїхав забрати його, адже так? 

Ілля кивнув:

— Я готовий. Хочу, щоб син жив зі мною.

— І з нею? — Тамара Степанівна кивнула в бік будинку. 

— З нами, — спокійно відповів Ілля. — Марина хороша людина. Вона допоможе мені…

— Допоможе?! — голос жінки здригнувся. — Та хто вона взагалі? Що ти про неї знаєш?

— Знаю достатньо, щоб довіряти.

Тамара Степанівна ступила ближче. Ілля побачив у її очах сльози.

— Максимко — це єдине, що залишилося в мене від Аллочки. Коли я дивлюся на нього, то бачу свою доньку… Відчуваю, що вона не зовсім пішла, — губи жінки затремтіли.

— Тамаро Степанівно…

— Ні, вислухай! — вона підняла руку. — Три роки я піклувалася про онука. Годувала, одягала, водила до школи. Сиділа вночі, коли йому снилися кошмари про маму. Витирала сльози, коли він питав, чому тато не приїжджає. Три роки, чуєш?!

— Я знаю. І вдячний за це. Але він мій син. Мій.

— А вона? — Тамара Степанівна знову кивнула на будинок. — Ця твоя…? Що вона знає про виховання дітей? Про біль втрати? В неї є свої діти?

— Ні. Не склалося.

Теща раптом замовкла, стискаючи губи.

— Вона навіть своїх дітей народити не може. Я бачу, як вона дивиться на Максима. Це біль бездітної жінки. А ти хочеш віддати їй мого онука?

Ілля відчув, як гнів підійматися в грудях.

— Тамаро Степанівно, ви не маєте права…

— Маю! — вона заридала. — Він — це все, що мені залишилося! Я так сподівалася, що ти зустрінеш когось і забудеш про сина…

— Але ж я його батько! — Ілля вдарив себе у груди. — Я люблю його!

Вона закрила обличчя долонями, плечі здригалися від ридань.

— Залиш його мені! Будь ласка! Будуй собі нове життя, одружуйся, народжуй інших дітей. Але Максимчика не чіпай. Нехай хоч він залишиться.

Ілля дивився на цю жінку, яка втратила єдину дитину. Він розумів її біль так само як розумів свій власний. Але Максимко не міг бути ліками. Не міг замінити собою померлу доньку.

— Тамаро Степанівно, — твердо промовив він. — Я розумію ваше горе. Але Максимко — жива дитина, не лялька! Йому потрібен батько. Ви не можете тримати його тут лише тому, що він нагадує вам Аллу.

— Не можу? — вона підняла на нього червоні від сліз очі. — Але ж ти зміг залишити його тут на три роки? Зміг не приїжджати місяцями? Ховатися від власного сина?

Це вдарило болючіше за будь-які слова. Бо це була правда.

— Так, — визнав Ілля. — Я був поганим батьком. Я втік від відповідальності. Але я змінився. Хочу виправити свої помилки.

— З нею? З чужою жінкою?

— З людиною, яка повернула мені віру в життя, — твердо сказав Ілля. — Яка любить мене і готова полюбити мого сина!

Тамара Степанівна опустила голову, відвернулася.

— Що ж… Забирай, — сказала ледь чутно. — Все одно я не можу тебе зупинити, — плечі жінки опустилися, вона зникла, відчуваючи поразку. 

Потім різко підняла голову: 

— Але знай, зятю — якщо йому там буде погано, якщо ця твоя пасія образить  хоч словом, я приїду і заберу онука назад! Чуєш? Відсуджу! Кістьми ляжу, але не залишу з тобою! 

— Чую, — Ілля ступив ближче. — Але цього не станеться. Обіцяю.

Вона не відповіла. Просто стояла, здригаючись від ридань, дивилася на засніжений садок, на гойдалку, де колись гралася донька. 

Ілля зрозумів її почуття, бо найстрашніше  — це втратити дитину. Ніщо не може заповнити цю порожнечу. Навіть онук, який так схожий на маму. 

Коли зять із тещею повернулися до будинку, Марина одразу помітила зміну. Обличчя Іллі було напруженим, губи стиснуті. Бабуся не дивилася їм в очі, просто пішла до кухні.

— Збираємося? — запитав Ілля у Максимка.

Хлопчик здивовано подивився на нього.

— Зараз? Сьогодні? — радісно вигукнув хлопчик.

— Так, синку. Ми їдемо додому.

Максимко кинувся збирати іграшки, його обличчя сяяло від щастя. Але Марина підозрювала — щось сталося на тому дворі. 

Збори тривали недовго — Максимко мав небагато речей. Коли вони виходили, Тамара Степанівна стояла в коридорі з кам’яним обличчям. Вона обійняла онука, притиснула до себе так міцно, що хлопчик ледь дихав.

— Бабусю, мені боляче.

— Вибач, серденько, — вона відпустила і поцілувала в лоб. — Приїжджай у гості. Обіцяєш?

— Обіцяю, — кивнув хлопчик.

Жінка подивилася на Іллю, потім на Марину. Погляд був холодним, майже ворожим.

— Бережіть його, — тільки й сказала.