8

У перший день після канікул Ілля прийшов до школи раніше за всіх. Увійшов в учительську, зняв пальто і відчував, що усмішка не сходить з обличчя. Уночі він майже не спав — думав про Марину, про їхню розмову на кухні, про те, як вони сиділи до ранку, говорячи про все й нічого.

— Ілля Петровичу! — завуч зупинилася на порозі, вдивляючись. — Це ви?

— Доброго ранку, Олено Григорівно. З Новим роком!

— І вас також, — жінка підійшла ближче, все ще дивуючись. — Ви… якось змінилися… Що сталося?

Ілля легко посміхнувся щиро, чого не робив дуже довго.

— Життя триває, Олено Григорівно!

Протягом дня всі колеги помічали зміни. Він жартував на перерві, частував  цукерками, запитував у всіх, як провели свята. Навіть учні шепотілися:

— Фізик закохався, сто відсотків!

— Та ну, у нього ж дружина померла.

— Це було давно. Точно кажу, він закоханий!

Після третього уроку Олена Григорівна не витримала:

— Іллю Петровичу, я маю запитати прямо. У вас хтось з’явився?

Він не став заперечувати. Просто кивнув, посміхаючись очима.

Вона заплескала в долоні.

— Я так рада! Так рада за вас! Вже думала, ви ніколи не вийдете з тієї темряви.

— Мені теж так здавалося, — зізнався Ілля. — Але іноді дива трапляються, коли їх зовсім не чекаєш.

Увечері, збираючи речі, він подумав про те, як змінилося його життя за один тиждень. Він знову відчував себе живим. Знову міг сміятися, радіти, мріяти. І все завдяки жінці, яка жила за стіною.

Він дістав телефон і написав Марині:

«Колеги питають, що зі мною сталося. Я сказав правду — диво».

Відповідь прийшла через хвилину:

«Нарешті ти впевнився, що диво існує?»

«Ще пак! Бо це диво живе через стіну.»

Ілля усміхнувся і вийшов зі школи.

Марина сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку чаю. За вікном вечоріло, сніг тихо падав на підвіконня. Вони мовчали, це була та особлива мить коли слова не потрібні. Проте вона знала, що має штовхнути його до кроку, який він давно боявся зробити.

 — Коли ти востаннє бачив Максимка?

Він здригнувся, наче від удару. Поставив чашку на стіл і подивився у вікно.

— На День народження, у вересні. Приїжджав на одну добу.

— Це чотири місяці тому, — Марина потягнулася до його руки. — Він же твій син і потребує батька. Особливо, коли залишився без матері…

— Знаю, — його голос здригнувся. — Але я…  я все ще не впевнений, що зможу про нього подбати.

— Зможеш, — Марина стиснула його долоню. — Просто боїшся. Але ти вже інший.

В очах Іллі промайнула така тугу, від якої навіть їй стало боляче.

— А якщо я зроблю йому гірше? Якщо він побачить, що я не справляюся, і буде страждати?

— Він уже страждає без тебе. Забери його, нарешті, додому.

Ілля закрив обличчя долонями. 

— Я так боюся подивитися йому в очі та побачити в них Аллу...

Марина встала, обійшла стіл, притулилася щокою до його голови.

— Ти побачиш у них свого сина. Хлопчика, який тебе любить і чекає. В нього забрали матір, не віднімай ще й батька. 

Він сидів нерухомо, і вона відчувала, як його тіло тремтить. Нарешті він підняв голову.

— А що як не впораюсь?..

— Тоді ми впораємось разом.

Він здивовано подивився на неї.

— Разом?

— Так, — кивнула вона. — Я поїду з тобою. Познайомлюся з Максимом. Підтримаю тебе. А потім допоможу вам тут.

Ілля встав і обійняв її так міцно, що стало важко дихати. Вона не відштовхнула. Стояла і гладила по спині відчуваючи, як напруга повільно відпускає його тіло.

— Дякую, — прошепотів їй у волосся. — За все й відразу.

Наступного дня вони їхали в електричці до сусіднього міста. Ілля сидів біля вікна, дивлячись на засніжені поля, що пролітали повз. Марина тримала його за руку, він час від часу сильніше стискав її долоню.

— Хвилюєшся? — тихо запитала вона.

— Дуже. Давно не бачив сина. Напевно, він виріс, змінився.

— Діти ростуть швидко, — у грудях Марини защеміло від болісних спогадів.

Вони вийшли на маленькій станції. Тут не було міської метушні, тільки сніг, невеликі будиночки з димом із труб.

Нарешті зупинилися біля невеликого будинку з блакитними віконницями. Біля воріт стояв кривий сніговик з морквиною замість носа та гілочками замість рук.

— Мабуть, Максимів, — усміхнувся Ілля з ніжністю.

Двері відчинилися ще до того, як вони встигли постукати. На порозі стояла жінка років шістдесяти, у чорному светрі, з сивим волоссям, зібраним у пучок. Обличчя суворе, очі червоні — наче вона щойно плакала.

— Ілля? — вона кивнула йому стримано. — Яким вітром тебе занесло? 

— Та от вирішив несподівано, Тамаро Степанівно, — він ступив уперед. 

— Не попереджав, що приїдеш, — в голосі тещі не відчувалося гостинності.  

Вона кивнула на його супутницю.

— Хто це?

— Це Марина. Вона… Вона зі мною.

Тамара Степанівна окинула Марину холодним поглядом від голови до ніг. У її очах не було ні тепла, ні привітності.

— Заходьте, — коротко кинула і відступила вбік.

Вони зайшли до теплої хати. Пахло хвоєю та якимись ліками. Марина скинула чоботи, відчуваючи на собі пронизливий погляд господині.

— Максимчику! — гукнула Тамара Степанівна. — Ходи сюди! Батько приїхав.

З кімнати долинуло тупотіння,  в коридор вибіг хлопчик років восьми.

 — Тату! —  кинувся на шию.

Ілля підхопив сина, притиснув до грудей і заплющив очі. Максим обіймав батька так міцно, ніби боявся, що той знову зникне.

— Татку, нарешті ти приїхав! Я тебе не відпущу!

— Приїхав, синку. Приїхав, — Ілля гладив його по голові, цілуючи у маківку.

Хлопчик відсунувся, подивився батькові в обличчя. 

— Тату, ти що, усміхаєшся? Ти знову такий, як раніше?

— Так, синку. Майже.

Максимко звернув увагу на Марину.