6

Площа гуділа, наче величезний вулик. Люди товпилися біля ялинки, сміялися, обіймалися, чекаючи на опівніч. Гірлянди миготіли всіма кольорами, з динаміків лунала весела музика, в повітря пахло морозом, мандаринами та глінтвейном.

Марина стояла трохи осторонь, притискаючи руки до грудей. Червоний шарф на її шиї здавався занадто яскравим. Вона відчувала себе так, ніби на неї дивиться весь світ, хоча насправді ніхто не звертав уваги.

В голові постійно крутилися думки: «Він прийде? Чи передумав? А може, стоїть десь поблизу і дивиться на неї, вагаючись, чи підходити?»

Серце билося від хвилювання, готове вискочить з грудей. Руки тремтіли. Кожного разу, коли хтось підходив до ялинки, вона завмирала, вдивляючись в обличчя незнайомців.

Чоловік у сірому пальто? Ні, він обіймає жінку. Високий хлопець у куртці? Та ні, надто молодий. Ще один, в шапці з оленячими рогами? — слава Богу, він проходить повз.

Марина зрозуміла, що не має жодного уявлення, як виглядає Ілля. Вона знала його душу, його біль, його страхи — але не знала кольору очей, форми обличчя, посмішки. Він міг стояти за три метри від неї, і вона б не впізнала.

Ця думка налякала її ще більше.

Ілля пробирався крізь натовп. Люди штовхалися, сміялися, хтось уже встиг випити забагато і горланив пісні. Він дивився на ялинку, шукаючи червоний шарф. Скільки тут людей! Як він її знайде?

Стало навіть жарко від хвилювання. Він зупинився і закрив очі, намагаючись заспокоїтись. Може, це помилка? Може, треба було залишити все, як є — листи, таємниця, безпечна відстань?

Але потім згадав її слова: «Іноді треба ризикнути, щоб знайти щось справжнє». Вона ризикувала, приходячи сюди. Чому він не може?

Ілля випрямився, рушив до ялинки. Очі вибирали з натовпу яскраві плями червоного — шапки, шарфи, куртки. Але всі жінки стояли в компаніях.

Де ж вона?

Марина побачила його раніше, ніж він її. Чоловік пробирався крізь натовп, шукаючи когось очима. Щось у його постаті, у тому, як він рухався — обережно, ніби боячись зробити зайвий крок — здалося їй знайомим.

Вона завмерла. Це не міг бути він. Не міг. Адже цей чоловік…

Він зупинився за кілька метрів і подивився в її бік. Їхні погляди зустрілися.

Марині здалося, що земля пливе під ногами.

Це був сусід, якого вона бачила кілька разів у дворі. Той, чий телевізор не давав їй спати. Той, про кого бабуся Олена казала: «Теж самотній, бідолаха».

Навколо вирував новорічний натовп, лунала музика, вибухали петарди. А вони шоковано дивилися одне на одного.

Нарешті Ілля зробив крок уперед. Потім ще один:

— Ти?… Санта?

Марина кивнула, червоніючи від сорому.

— Ти… — він простягнув руку, ніби хотів переконатися, що вона справжня. — Ти начебто живеш…

— У шостому підʼїзді, — нарешті вимовила вона. 

— А я в сьомому. Виявляється, ми сусіди! — Ілля намагався це усвідомити. — Якщо не помиляюся, навіть живемо через стіну. 

— То це твій телевізор щоночі заважає мені спати?

Чоловік провів рукою по обличчю:

— Боже… Як це взагалі можливо?

Раптом Марина розсміялася абсурдності ситуації: 

— Ми листувалися через весь район, хоча живемо по сусідству!

Ілля теж підхопив її сміх.

Люди навколо них почали рахувати секунди до Нового року. Десять, дев’ять, вісім…

— Хай там як, а Новий рік зустрінемо разом.

П’ять, чотири, три…

— А я боявся, що не впізнаю тебе! 

Два, один…

— З Новим роком! — загриміло з усіх боків.

Небо вибухнуло салютом. Люди обіймалися, цілувалися, вигукували привітання.

Ілля простягнув Марині руку.

— Вітаю, сусідко! Я три роки жив поруч не знаючи, що ти — моє диво.

Серце Марини наповнилося теплом. Раніше вона навіть не здогадувалась, що він той самий.

Іноді дива справді бувають ближче, ніж здається.