5

Марина писала цього листа довго. Раз по раз викреслювала слова, починала знову, шукала правильні формулювання. Як запропонувати зустріч так, щоб не налякати? Щоб не зруйнувати ту тонку нитку довіри, яка зв’язувала їх через папір і чорнило?

Нарешті написала коротко і просто:

«Дорогий Ілля, я теж боюся. Боюся, що реальність буде не такою, як у листах. Але іноді треба ризикнути, щоб знайти щось справжнє. Зустрінемось на Новий рік. Біля головної ялинки на площі. О півночі. Я буду в червоному шарфі. Якщо передумаєш — не приходь. Я зрозумію. Санта».

Вона відправила листа і наступні три дні жила, наче на голках. Що, як він не відповість? Що, як вирішить, що це зайве?

Але відповідь все ж прийшла.

«Дорогий Санто, я боюся. Боюся розчарувати тебе. Боюся, що ти побачиш у мені не того, кого уявляла. Але ти маєш рацію — інколи треба ризикнути. Я прийду. До зустрічі біля ялинки. Ілля».

Марина перечитала ці рядки десятки разів. Він прийде! Вони зустрінуться! Радість змішувалася зі страхом, хвилювання з надією.

Ілля тримав листа в руках і не міг повірити, що справді написав згоду. Частина його хотіла відмовитися, сховатися в безпеці листів, де не треба дивитися в очі, де можна бути чесним без страху побачити розчарування на обличчі.

Але інша частина — та, що три роки спала під товщею болю, — прокинулася. Їй хотілося жити. Хотілося відчувати. Хотілося побачити ту жінку, яка повернула йому віру в дива.

Він підійшов до дзеркала, критично подивився на себе. Майже сиве волосся, опущені плечі, втомлені очі... Чи сподобається такий? Чи не пошкодує вона про свою пропозицію?

— Боже, що я роблю? — пробурмотів сам до себе.

Але коли згадав її листи, теплі слова, її розуміння, страх поволі відступив.

Останні дні перед Новим роком Марина жила в якомусь божевільному ритмі. Вдень працювала понаднормово, ввечері перебирала одяг, вибираючи, що одягнути. Червоний шарф вона купила спеціально — яскравий, помітний, такий, щоб він точно її впізнав.

— Ти ж розумієш, що це може бути хто завгодно? — Ірина сиділа в неї на кухні. — Раптом він виявиться якимось пʼяничкою?

— Ні, судячи з листів, він не може бути поганою людиною.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — подруга зітхнула. — Але я все одно хвилююсь за тебе.

Марина теж хвилювалася, але то був не страх, а передчуття наче попереду чекає щось важливе. Наче її життя нарешті рухалося з мертвої точки.

Тієї ночі їй наснився сон: вона стоїть біля ялинки в червоному шарфі, а до неї підходить чоловік. Вона не бачить його обличчя, але відчуває тепло, яке виходить від нього. І коли він бере її за руку, вона розуміє — це той самий.

Іллі теж не спалося. Він лежав у темряві та чув, як за стіною хтось ходить по квартирі: «Мабуть, теж не може заснути. Цікаво, хто там живе? Може, теж самотня людина, яка боїться залишитися наодинці зі своїми думками?»

Він встав, увімкнув чайник, сів біля вікна. За склом падав сніг — великі, пухнасті пластівці, які вкривали місто білою ковдрою. Новий рік. Новий початок. Хто зна, може для нього теж?

Ілля подумав про Максимка. Вчора він запитав сина, що той хоче від Санти. Але в голосі хлопчика відчув тугу. Він хотів бути з татом.

«Якщо завтра все складеться, — подумав Ілля, — якщо ця жінка дійсно здатна повернути мене до життя, то може, я зможу нарешті забрати сина додому та  стати нормальним батьком».

Ця думка зігріла його краще, ніж гарячий чай.

Тридцять першого грудня Марина прокинулася рано. Цілий день пролетів у метушні — роботи було небагато, бо більшість людей готувалися до свята, але час ніби спеціально тягнувся.

Увечері вона довго стояла перед дзеркалом. Темно-синє пальто, джинси, чоботи. Червоний шарф на шиї — яскрава пляма, яку неможливо не помітити.   Розпущене волосся з під шапки, трохи макіяжу. Начебто вона мала гарний вигляд. Але чи достатньо для того, щоб він не розчарувався?

«Припини!» — наказала своєму відображенню. — «Якщо він справді той, за кого себе видає, йому не важлива зовнішність».

Попри це, серце відчувало тривогу.

Нарешті вона вийшла з дому, зустрівши двірничку, що вішала на двері підʼїзду текст поздоровлення для мешканців будинку.

— Мариночко, ти куди така гарна? 

— На площу. З Прийдешнім! — Марина відчула, як румʼянець заливає щоки.

— Хай тобі пощастить у наступному році! —  побажала бабуся Олена та  помахала рукою.

Ілля вийшов з дому, тримаючи руки в кишенях. Серце калатало так, що здавалося, його чують навколишні.

Біля виходу майже зіткнувся з двірничкою.

— Ой, ви теж на площу?

— Так. З новим роком! — він кивнув, відчуваючи, як пересихає горло.

— Ну то щасти вам, — двірничка посміхнулася якоюсь особливою усмішкою, наче знала щось, чого не знав він сам.

Ілля йшов пішки крізь сніг. З кожним кроком страх ставав дужчим. Але надія не залишала. Десь там, біля ялинки, на нього чекала жінка, яка повертала йому віру в життя. І він йшов їй назустріч.