4

Марина побачила конверт одразу, щойно почала сортувати ранкову пошту. Той самий почерк, той самий білий папір. Серце підстрибнуло, вона мимоволі усміхнулася, притискаючи листа до грудей.

— Ой, хто це так засяяв?! —  підійшла Ірина. — Дай вгадаю. Той твій таємничий Ілля?

— Він не мій, — Марина сховала конверт у кишеню, але не змогла приховати усмішку.

— Ага, звісно. А очі чому горять?

Марина не відповіла, тільки відвернулася. Весь день вона носила листа в кишені, відчуваючи його присутність, як маленький секрет. Тільки ввечері, коли прийшла додому, дозволила собі прочитати.

«Дорогий Санто, ти відповів...»

Марина читала проникаючись співчуттям. Батько-вдівець, який не може бути поруч із сином. Людина, яка після втрати не знає, як жити далі.

Вона сіла за стіл і довго дивилася на чистий аркуш паперу. Що сказати людині, яка пережила таке горе? Чи існують слова, які можуть допомогти?

Потім згадала, як сама виходила з темряви після розлучення: маленькими кроками, дрібницями, які здавалися не вартими уваги, але врешті склали дорогу до світла.

«Дорогий Ілля, починай з малого. Усміхнись комусь на вулиці. Випий гарячого чаю й насолодися його смаком. Подивись на сніг за вікном. Радість не приходить великими порціями, вона ховається у дрібницях. І зателефонуй синові. Не бійся. Він потребує тебе, навіть якщо не відчуваєш себе гідним батьком. Санта».

Вона поклала листа в конверт, написала адресу і відклала до ранку.

Вночі не могла заснути — ворочалася в ліжку, дивлячись у темну стелю. Раптом із сусідньої квартири долинули звуки телевізора. Хтось почав перемикати канали: уривки новин, реклама, якийсь серіал, знову новини. Звук то посилювався, то затихав. Її ліжко стояло біля розетки, звідки чулося так, наче телевізор знаходився зовсім поруч.

Марина лежала в темряві й гадала: хто це може бути? Може, якийсь студент? Або самотній чоловік? Навряд чи дружина, якби була поряд, дозволила  заважати відпочивати.

Нарешті телевізор затих. Марина полегшено зітхнула і заплющила очі.

Вранці вона вийшла з дому, тримаючи в руці конверт із листом. Біля входу зустріла місцеву двірничку, яка, здавалося, знала всіх мешканців напам’ять.

— Доброго ранку, Мариночко! Щось ти бліда сьогодні.

— Доброго ранку, бабусю Олено. Та мені не спалося. Сусіди вночі телевізор дивилися.

— А, то це, мабуть, із сьомого підʼїзду, — двірничка похитала головою. — Теж самотній, бідолаха. Часто в нього світло вночі горить.

Марина кивнула та пішла далі, міцніше стискаючи конверт. Скільки таких самотніх людей живе поруч, але ніколи не перетинається? Вона опустила листа в поштову скриньку і відчула знайоме хвилювання.

Через три дні знову знайшла його відповідь серед пошти.

«Дорогий Санто, я послухався. Усміхнувся двірничці, вона так здивувалася, що ледь не впустила лопату. Випив солодкого чаю, і це було приємно. Але найголовніше, я зателефонував синові. Він дуже зрадів і питав, чому я так довго не дзвонив. Я не знав, що відповісти. Але почув його голос, і щось у мені зрушилося з місця. Дякую тобі. Хто ти насправді? Чому допомагаєш незнайомій людині?»

Марина зраділа: він зателефонував синові! Це вже була перемога.

Того ж вечора вона написала відповідь:

«Дорогий Ілля, я теж людина, яка шукає причину вірити. Можливо, допомагаючи тобі, я допомагаю собі теж. Моє життя розсипалося. Чоловік пішов, мрії про сім’ю розвіялися. Іноді я відчуваю себе дуже самотньою. Але твої листи дають мені відчуття, що я комусь потрібна. Навіть якщо це тільки слова на папері. Санта».

Вона не планувала розповідати про себе, але щось у його чесності змусило її відкритися.

Відповідь прийшла швидше, ніж очікувала.

«Дорогий Санто, тепер я розумію. Ти теж самотня душа. Іноді мені здається, що світ повний людей, які ховають свій біль за усмішками. Але з тобою мені легше. Я можу бути чесним, бо ми не знайомі, ти не бачиш моїх червоних очей після безсоння. Ти просто читаєш слова і розумієш. Це варто подяки. Спасибі!»

Марина притиснула листа до грудей і заплющила очі. Вона відчувала те саме, адже з цим незнайомцем могла не ховати свій біль.

Того вечора, повертаючись додому, вона побачила молоду пару біля дитсадка. Батько віз на санчатах малюка, закутаного в яскраву куртку, а мати йшла поруч, тримаючи другу дитину за руку. Всі троє сміялися, їхні голоси дзвеніли в морозному повітрі. Хлопчик на санчатах розмахував рукавичкою і кричав: «Швидше, тату, швидше!»

Марина зупинилася, проводжаючи їх сумним поглядом. Колись вона теж мріяла про чоловіка, дітей, про щасливі вечори, коли вся родина збирається разом. Але життя розпорядилося інакше.

Вона проходила повз вітрини магазинів, прикрашені різдвяними гірляндами. Люди заходили й виходили з пакунками, обирали подарунки, проймалися  святковим настроєм. Жінка виходила з іграшкового магазину, ледь втримуючи руками велику коробку з ляльковим будиночком. Якийсь чоловік притримав їй двері. Вона подякувала, пояснюючи: 

— Донька буде в захваті від такого подарунка!

— Я теж вибирав іграшкову залізницю, — поділився він. — Син давно про таку мріє.

Марина лише зітхнула. Їй нікому купувати подарунки, хіба що Ірині та ще кільком колегам. Але це було зовсім інше. Не те тепло, не та радість. Вона дарувала із ввічливості, а не тому, що уявляла, як засяє обличчя рідної людини. 

Вдома вона сіла з чашкою чаю біля вікна і довго дивилася на засніжену вулицю. Хтось тягнув велику звʼязану ялинку, яка мов великий хвіст, залишала сліди на снігу. Потім поглянула на своє штучне дерево, під яким навряд чи зʼявиться подарунок від Санти Клауса. Мабуть, тому і не відчувалося святкового настрою.

 За стіною знову чулися гучні звуки телевізора — сусід повернувся додому. «Може хоч сьогодні вдасться виспатись, » — подумала вона, дивлячись на високі будинки з сотнями вікон, де кожен ховався від світу у своїй коробці.