3

Ілля повернувся додому, як завжди, пізно. Після уроків залишався в школі, перевіряв зошити, готував матеріали до наступного дня. Усе, щоб не йти в порожню квартиру, де кожна річ нагадувала про те, чого вже не повернеш.

Поштову скриньку він відкрив машинально, не очікуючи нічого, крім рахунків та реклами. Тому білий конверт без зворотної адреси його здивував. Ілля перевернув його, намагаючись зрозуміти, від кого він міг би бути, але нічого не побачив.

Чоловік піднявся сходами до квартири, увімкнув світло і сів на кухні, тримаючи конверт у руках. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, хоча він не міг пояснити чому. Це ж просто лист. Мабуть, якась помилка.

Розірвавши конверт, Ілля витяг аркуш і побачив акуратний жіночий почерк:

«Дорогий Ілля, дива існують….»

Він перечитав листа тричі. Потім відклав на стіл і закрив обличчя долонями. Щось здавило горло. Коли він останній раз плакав? Здається, на похоронах Алли? Чи ще раніше, коли лікарі сказали, що нічого більше не можуть зробити?

Ілля встав, підійшов до вікна і дивився на засніжену вулицю, намагаючись заспокоїтись. Але спогади накотили хвилею, якій він не міг опиратися.

Алла, його дружина, яка любила танцювати під дощем. Яка сміялася так заразливо, що весь світ здавався світлішим. Вони були разом дванадцять років, і Ілля думав, що це назавжди. Але потім прийшла хвороба — несподівано, жорстоко, невблаганно.

Він пам’ятав кожен день у лікарні. Кожну процедуру, кожен аналіз, кожну надію, що розбивалася об реальність. Алла трималася до кінця, усміхалася йому і казала, що все буде добре. Але вони обоє знали правду.

Коли її не стало, Ілля ніби помер разом з нею. Хоч зовні продовжував жити — ходив на роботу, спілкувався з людьми, але всередині була порожнеча. Максимка віддав тещі, бо не міг дивитися на сина, очі якого нагадували Аллу. Не міг бути батьком, коли сам ледве тримався на ногах.

Наступного дня Ілля сидів в учительській, перевіряючи контрольні з фізики. Колеги збиралися додому: хтось складав зошити, хтось обговорював плани на вечір. Він не підводив голови удаючи, що зосереджений на роботі.

— Ілля Петровичу, — біля його столу зупинилася Олена Григорівна, завуч школи, жінка з проникливим поглядом. — Ви знову залишаєтесь допізна?

— Треба перевірити контрольні, — коротко відповів він, не відриваючись від зошита.

— Вже тиждень поспіль бачу вас тут о сьомій вечора, — завуч присіла на край столу. — Ілля Петровичу, може, вже час додому? До сім’ї?

— У мене немає сім’ї, Олено Григорівно, — він нарешті подивився на неї. — Ви ж знаєте.

Жінка зітхнула.

— Знаю. Але життя продовжується. Ви ще молодий, вам лише тридцять вісім. Не можна так замикатися.

Ілля промовчав. Ці розмови вже набридли. Всі хотіли його “розворушити”, “повернути до життя”. Ніхто не розумів, що він просто не міг. Не знав, як.

— Ми сьогодні збираємось в кафе після роботи, так би мовити, новорічний корпоратив, — продовжила вона. — Може, приєднаєтесь?

— Дякую, але в мене справи.

Завуч похитала головою і пішла. Ілля знову заглибився в зошити, але не міг зосередитися. Слова розпливалися перед очима.

Коли всі розійшлися, він дістав з кишені конверт, перечитав листа від Санти. «Дива існують. Навіть коли в них не віриш».

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка. 

Вже третій рік він жив автоматично, без радості, без надії. Робота, дім, робота, дім. Іноді телефонував тещі, питав про сина. Максимко благав: «Тату, коли ти приїдеш?»  Ілля обіцяв: «Скоро, синку, скоро». Але так і не приїжджав. Він розумів, що чинить егоїстично, покинувши дитину з його болем. Але нічого не міг з собою вдіяти.

Того вечора, коли писав листа до Санти, здавалося, що це останній крик у порожнечу. Звісно, дорослий чоловік не очікував на відповідь. А тим більше на чиєсь співчуття.

А от тепер тримав у руках загадковий лист.

Ілля повернувся до столу і знову прочитав слова: «Причина вірити полягає в тому, що ти шукаєш її». Може, це і справді так? Може, сам факт, що він написав того листа, означає, що десь глибоко всередині він ще не здався?

Він дістав чистий аркуш. Рука тремтіла, коли виводив перші слова:

«Дорогий Санто, ти відповів. Це вже маленьке диво».

Ілля зупинився, подумав і продовжив:

«Я забув, як це — відчувати щось, крім болю, як усміхатися не з ввічливості. Мій син далеко, бо я не можу бути йому справжнім батьком. Моя дружина померла, але я досі живу в тому дні, коли її не стало. Як мені вийти звідти? Як знайти дорогу назад до життя?»

Він підписався, склав листа в конверт і поклав на стіл. Завтра відправить. Або ні, можливо, це було дурістю. Можливо, той перший лист — просто збіг обставин, жарт когось із колег.

Коли лягав спати, подумки повернувся до тих слів: «Дива існують. Навіть коли в них не віриш». І десь глибоко в грудях щось ворухнулося. Щось маленьке, майже непомітне. Схоже на надію.