2

Квартира зустріла Марину звичним холодом і порожнечею. Вона скинула чоботи, увімкнула чайник і, не роздягаючись, сіла на кухні з листом у руках. Сніг за вікном продовжував падати, і здавалося, що він засипає не лише вулиці, а й усі її думки, залишаючи тільки одну — про незнайомого чоловіка, який у відчаї звернувся до Санти.

Жінка уявляла, яким він міг бути. Може, втомлений офісним працівник, який втратив роботу? Або батько, чия дитина важко захворіла? А може, просто самотній, як і вона?

Чайник закипів, але Марина не встала, щоб налити собі чаю. Вона дивилася на акуратний почерк і намагалася зрозуміти, що штовхнуло її на цю дивну ідею. Відповісти на лист? Це було абсурдно. Дорослі люди не вірили в казки. Тоді що спонукало Іллю написати? Можливо нестерпний душевний біль? 

Задзвонив телефон, вириваючи її з роздумів. 

— Ну що, дісталася додому? — голос Ірини був веселим, як завжди.

— Так, щойно, — Марина взяла чашку і нарешті налила собі гарячого чаю.

— Слухай, а той лист… Ти так і не сказала, що там було насправді. Я бачила твій погляд.

Марина зітхнула. Іноді Ірина була занадто проникливою.

— Там один чоловік просив у Санти причину знову вірити в дива. От і все. Я ж тобі казала.

На тому кінці лінії запанувало мовчання. Потім Ірина зітхнула:

— Знаєш, а може, ти йому відповіси?

— Що? — Марина ледь не вилила чай на стіл.

— Ну, напиши листа. Від імені Санти. Чому ні? Може, це йому допоможе.

— Ірино, це дурниця. Він же зрозуміє, що це не справжнє.

— А хіба має значення? —  наполягала подруга. — Головне, що він отримає відповідь.  Чому б не зробити людині такий подарунок?

Марина замовкла. У словах Ірини була якась дивна логіка. Хоча і божевільна. 

— Я подумаю.

— Думай швидше, бо грудень швидко минає, — Ірина засміялася і поклала слухавку.

Марина ще довго сиділа на кухні, допиваючи вже холодний чай і дивилася на сніг за вікном. Розум казав їй, що це нерозумно. Що дорослий чоловік не чекає на відповідь від Санти. Що вона втручається в чуже життя без дозволу. Але серце шепотіло, що іноді люди потребують хоча б маленької надії.

Вона встала, дістала з шухляди аркуш і ручку. Сіла за стіл і довго дивилася на чистий папір, не знаючи, з чого почати. Як написати комусь про дива, коли сама в них майже не віриш?

Рука сама вивела перші слова:

«Дорогий Ілля».

Марина зупинилася. Що далі? Якими словами пояснити незнайомій людині, що життя завжди має сенс?

Вона згадала, як колись сиділа так само на кухні та плакала, дивлячись на пусту квартиру. Як думала, що більше ніколи не зможе довіряти, любити, мріяти. Але потім прийшов новий день. І ще один. І ще. І хоч біль не зник повністю, вона навчилася жити з ним. Навчилася знаходити маленькі радощі в дитячих листах, у снігу за вікном, у чашці гарячого чаю.

Може, це в цьому і полягає сенс?

Марина знову взялася за ручку:

«Дорогий Ілля, дива існують. Навіть коли ти в них не віриш. Ти все ще шукаєш причину, може саме в цьому і полягає сенс? Хто шукає, той завжди знаходить. Навіть якщо не одразу. Навіть якщо доведеться пройти крізь біль і самотність. Санта».

Вона перечитала написане. Може, це було по-дитячому наївно. Може, цей Ілля тільки посміється над її словами. Але вона мала спробувати.

Марина акуратно склала листа, поклала в конверт і написала на ньому адресу. Зворотної не вказала. Це мало залишитися таємницею.

Наступного ранку, ще до відкриття відділення, вона опустила конверт у поштову скриньку біля будинку. Озирнулася по сторонах, ніби робила щось заборонене. У якомусь сенсі так і було — вона відповідала на чужий лист, видаючи себе за казкового персонажа.

Але коли Марина йшла на роботу крізь ранковий сніг, вона відчувала легкість і надію. Може, навіть трохи радості.

Вона допомагала комусь повірити. І цього було достатньо, щоб самій трохи повірити теж.