1

Грудневе сонце ледве пробивалося крізь засніжені вікна поштового відділення. Марина сиділа за столом, заваленим конвертами, і мала вигляд людини, яка вже звикла до щорічної передноворічної метушні. П’ятнадцять років на пошті навчили її не звертати уваги на черги, нервових клієнтів і гори посилок, що чекали на обробку.

— Марино, чого ти так довго з цими листами вовтузишся? — Ірина заглянула до неї через плече. — У нас там черга до вулиці.

— Скоро закінчу, — жінка кивнула на купку конвертів із дитячими малюнками. — Це останні листи до Санти. Не можу просто викинути.

Ірина покрутила пальцем біля скроні.

— Ти ненормальна. Вони все одно нікуди не підуть.

— Знаю, але мені подобається їх читати.

Колега відійшла, а Марина знову заглибилася в роботу. Вона любила грудень саме за ці листи — наївні, щирі, повні дитячої віри в дива. «Дорогий Санта Клаусе, я хочу цуценя», «Подаруй мені ляльку», «Нехай мама не хворіє». Кожен конверт був маленьким вікном у чиєсь серце, і Марина не могла не зазирати туди.

Вона розуміла, що  тридцятип’ятирічна жінка, яка зворушується до сліз від дитячих каракулів — це дивно. Але було все одно. У її житті залишилося небагато речей, які могли викликати хоч якісь емоції.

Наступний конверт відрізнявся від інших. Звичайний білий, без малюнків, акуратний дорослий почерк. Марина насторожилась, перевернула, дивлячись на адресу відправника. Дивно, але воно теж було до Санта Клауса.

Вона розірвала конверт, витягла аркуш паперу. Прочитала слова, написані трохи похиленим почерком, ніби людина писала швидко, не замислюючись:

«Дорогий Санто, я не вірю в дива. Але якщо ти існуєш, подаруй мені причину знову вірити. Більше нічого не прошу. Ілля».

Марина перечитала листа ще раз. Потім ще. Між строк побачила самотність, біль. Щось стислося в грудях — те саме відчуття, яке вона завжди намагалася придушити. Бо знала, як це — не вірити. Коли чоловік пішов до іншої, забравши з собою всі її мрії про сім’ю і дітей, Марина теж втратила віру. Вона навчилася жити далі, ходити на роботу, усміхатися колегам, удавати, що все гаразд. Але щось усередині так і залишилося порожнім, наче та скринька, яку вже ніколи не відкриєш.

— Що там у тебе? — Ірина знову підійшла, цього разу з цікавістю.

Марина швидко сховала листа в кишеню.

— Нічого особливого. Просто ще один лист.

— Та ладно тобі, — Ірина посміхнулася. — Я ж бачу, що ти розчулилася. Що там написано?

— Один чоловік попросив у Санти причину знову вірити в дива.

Ірина замовкла, а потім співчутливо поклала руку на плече Марини.

— Бідолаха. Мабуть, щось погане трапилося.

Марина кивнула і відвернулася, щоб подруга не побачила вологи в її очах.

Решту дня вона не могла викинути цей лист з голови. Працювала автоматично, сортувала посилки, відповідала на питання клієнтів, але подумки повертала до тих рядків. «Подаруй мені причину знову вірити». Як же вона розуміла цього Іллю! Як же їй хотілося, щоб хтось подарував їй таку причину.

Увечері, коли зачиняла відділення, вона знову дістала листа з кишені та перечитала його при світлі ліхтаря. Сніг падав великими пластівцями, вулиця порожніла, і здавалося, що весь світ завмер в очікуванні чогось важливого.

Жінка не знала, чому зробила наступний крок. Можливо, тому що сама потребувала дива. Проте не могла залишити цього чоловіка без відповіді. Її романтична душа, яку вона так довго намагалася заглушити, нарешті прокинулася.

Марина склала листа, поклала назад у кишеню і пішла додому крізь сніжну заметіль. У голові вже зароджувався божевільний план, що змусив її серце битися трохи швидше.

Може, вона б могла стати тією причиною хоча б для однієї людини?