5 частина

                           5 частина
   Поліна збиралася на роботу. Тео мовчки спостерігав за нею, зосереджено про щось розмірковуючи. Раптом він здригнувся і обережно взяв дівчину за руку - на безіменному пальці лівої руки Поліни красувався масивний срібний перстень, прикрашений великим смарагдом.
-Звідки в тебе ця прикраса?- вражено запитав він, не зводячи захопленого погляду з її пальців.
-Бабуся подарувала...Давно, коли була ще маленькою дівчинкою, вона знайшла його у лісі.   
-Це не просто перстень, не лише дуже коштовна, а й магічна прикраса. За її допомогою можна потрапляти в інші світи. Цей перстень колись належав нашій родині, але він безслідно зник.  Отже, можна припустити, що грабіжники, які ввірвалися до твоєї квартири, полювали саме цю коштовність.
-Якщо це і справді так, то як вони дізналися, що цей перстень у мене взагалі є?
-Олег...Твій колишній чоловік знав про прикрасу?
-Звичайно, знав...Бабуся подарувала його мені на весілля.
-Отже, знав. Можливо саме тому він так вперто намагався потрапити до твоєї квартири? 
- Навіть не знаю...А ті невідомі, які переслідували мене вчора ввечері? Вони хто?
-Цього поки що я не знаю...Олег міг знати лише про коштовність цієї речі, але про її магічні властивості навряд. А  мені здається, що переслідувачі, які  полюють на тебе, знають про його чарівні властивості.
-І що ж мені тепер робити?- розгублено промовила Поліна.
-Найголовніше, не панікувати. Я ж поряд, отже, все буде добре,- Тео обійняв розгублену дівчину.- Нічого не бійся, я з тобою.
   Поліна зняла коштовний перстень з пальця і простягнула його Тео.
-Візьми, ця ж річ належить тобі.
-Дякую,- вдячно посміхнувся той, взяв перстень до рук і уважно роздивлявся срібні візерунки з старовинними орнаментами, якими був прикрашений перстень.
-Але якщо перстня зараз у мене фактично вже немає, то можливо тепер переслідувачі від мене відчепляться,- з надією в голосі промовила дівчина.
-Не думаю...Як грабіжники дізнаються, що перстня в тебе вже немає? - Тео скептично посміхнувся, схрестивши руки на грудях.
-Дійсно, я така наївна...Гаразд, мені потрібно вже бігти на роботу.
-Добре, ходімо, я тебе проведу, доставлю до самої редакції.
   Проїхавши декілька зупинок тролейбусом, вони пройшли пішки через парк. Тео насторожився, до чогось уважно принюхуючись.
-Що трапилося?- злякано прошепотіла Поліна, поглядаючи навкруги. Нічого підозрілого вона не бачила.
-Запахи...Тут є чужий запах, від якого йде небезпека...Будь обережною на роботі, і через цей парк сама не ходи, я ввечері тебе зустріну. До речі, я вмію користуватись  телефоном, тому зателефонуєш мені, коли будеш збиратися додому.
    Попрощавшись з Тео, Поліна поспішила в офіс редакції. 
-Доброго ранку, Поліно! - головний редактор чекав на неї вже в своєму кабінеті.- У мене для тебе є завдання. 
-Яке?
-Потрібно терміново взяти інтерв'ю з відомою в нашому місті моделлю Ліліаною Приходько для нового номеру журналу. Вона дуже зайнята особа, і лише сьогодні може виділити нам для інтерв'ю годину свого дорогоцінного часу.  Тому збирайся, незабаром по  тебе приїде авто і відвезе тебе до неї.
   Через декілька годин за нею приїхало службове авто і Поліна поспішила на завдання. Сівши на переднє пасажирське сидіння, вона поправила сумочку, поглянула на водія і відчула, як шаленно закалатало її серце - за кермом сидів незнайомий чоловік в чорному одязі.
-А де Микола?- обережно запитала вона у водія.
-Він захворів...Сьогодні я за нього працюю...Їдьмо!
   Водій всю дорогу їхав мовчки, зосереджено слідкуючи за дорогою.  Він був середнього віку і середньої статури, мав коротке русяве волосся і холодні сірі очі.
   Поліні було тривожно на душі. Вона хотіла скоріше взяти інтерв'ю і повернутися в стіни редакції. Авто минуло центральні вулиці міста з багатоповерхівками і яскравими вітринами крамниць  і виїхало на околицю. Далі дорога простягалася серед приватних будинків, але незабаром будівлі скінчились, і дорога почала петляти посеред  одиноких кущів та дерев.
   Поліна з острахом поглянула на водія:
-Що відбувається? Куди ми їдемо? 
-Не хвилюйтеся, Ліліана Приходько призначила зустріч в заміському будинку, де зараз проходять зйомки рекламного ролика, в якому вона знімається. Вільного часу у неї  немає зовсім, тому даватиме вам інтерв'ю прямо зі знімального майданчика. Хіба вас про це не попередили?
-Ні, не попередили,- розгублено промовила Поліна.
-Ви зателефонуйте редакторові і запитайте, якщо не вірите мені,- чоловік поглянув на неї своїми холодними очима і знову зосередився на дорозі.
- Я вам вірю, - після хвилинного мовчання відповіла Поліна.
   Незабаром ліс закінчився так само раптово як і розпочався, дерева немов розтанули в повітрі, і перед захопленим поглядом дівчини в усій красі і величі постав заміський будинок, схожий на справжнісінький замок, з вежами та мінаретами. Це диво архітектури було побудоване на схилі біля Дніпра. Ковані ворота, трьохповерховий замок з кам'яними східцями, скульптури, фонтани, альтанки - краса була і справді неймовірна.
   Авто зупинилося перед воротами. Поліна, захоплено поглядаючи навкруги, побачила, що на балконі другого поверху стоїть чорнява красуня з довгим волоссям в довгій пишній сукні смарагдового кольору, розшитій стразами та самоцвітами. Здавалося, що ця незнайомка зійшла зі сторінок якоїсь казки про принцес.
   Незнайомка, побачивши Поліну, помахала їй рукою, вітаючись.
-Доброго дня, Поліно, проходьте до замку, я на  вас чекаю!- гукнула вона  і спустилася кам'яними східцями назустріч гості.

      Тео,провівши Поліну на роботу, повернувся в її квартиру і довго лежав на дивані, розглядаючи родинного перстня зі  смарагдом. Потім раптом рвучко підвівся і сів, напружено до чогось прислухаючись і принюхуючись. Небезпека, яку він відчував, зростала з кожною хвилиною.
-Поліна!- прошепотів він, здогадавшись, що небезпека загрожувала саме цій дівчині. 
   Схопивши телефон, Тео набрав її номер, хотів почути її голос.
-На жаль, зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності,- монотонним голосом повідомив йому автовідповідач.
-Чорт забирай! Невже це сталося?- Тео на ходу одягнув футболку і вискочив із квартири. 
   Через декілька хвилин він вже заходив в редакцію жіночого журналу, де працювала Поліна.
-Привіт, - до нього відразу підійшла красуня Інна, подруга Поліни, і широко усміхнулася.- Тео, я дуже рада тебе бачити. Чим можу допомогти?
-Привіт, мені потрібно побачити Поліну, поклич її, будь ласка.
-Так Поліни немає в редакції, у неї завдання.
-Яке завдання? Де вона?
- Поїхала на інтерв'ю...
-Зрозуміло, дякую,- пробурмотів Тео і вискочив з приміщення редакції на вулицю. Тут він ще раз оглянувся, обвів все довкола прискіпливим  поглядом і зрозумів, що сталося  те, чого він так боявся...