2 частина

                                                       2  частина
-Поліночко! Дякувати Богу! Як добре, що з тобою все гаразд!- Віра Іванівна, літня сусідка, зі сльозами на очах обняла її.- Я так за тебе злякалася, так розхвилювалася!  Півпляшечки валер'янки випила і до ранку тепер  не зможу заснути! Як ти, дорогенька?
-Зі мною вже все гаразд, не хвилюйтеся,- дівчина підбадьорливо посміхнулася, хоча у самої руки досі тремтіли від страху. 
-Ви точно себе добре почуваєте? Може все-таки в лікарню поїдемо?- фельдшер "швидкої" зміряв їй тиск і перев'язав подряпину на руці, яку вона зробила, вдарившись об стіл, коли падала, рятуючись від грабіжника.
-Так, все добре...Не треба у лікарню...Дякую вам...
-Якби не твій вірний захисник, все було б набагато гірше... Він такий гавкіт здійняв на весь поверх, що всі сусіди прокинулися! І поліцію викликали негайно, і "швидку". До речі, як його звати? Ми навіть не знали, що в тебе є собака.
-Собака?- перепитала Поліна.- Але у мене немає собаки.
    Сусідка підозріло подивилася на неї:
-Хіба це не твій пес?
   Поліна затамувала подих: в кутку кімнати лежав великий сірий собака, схожий на вовка. Відчувши її погляд на собі, пес різко підняв голову, повів гострими вухами і , зустрівшись поглядом з Поліною,повільно підвівся і кульгаючи, підійшов до неї і сів поряд.
- Так, це не мій собака...Це собака моєї сестри, він у мене тимчасово. Сестра зараз у від'їзді, а я доглядаю за ним,- вона обережно опустила руку і погладила собаку за вухами.
- Грабіжники працювали вдвох, до того ж були озброєні...Вам дуже пощастило, що маєте такого охоронця. Якби не він, все могло б бути набагато гірше...- втомлено посміхнувся поліцейський, роблячи записи в протокол.
    Поліна мовчки дивилася, як бригада "швидкої" по черзі  виносила  на носилках стогнучих чоловіків в чорному одязі.
-З ними...все буде добре?- обережно запитала вона.
-Не впевнений,- скривився поліцейський.- У них вже є судимості за розбій, тож  найближчі декілька років вони проведуть за гратами...
-Я маю на увазі, вони будуть жити?
-Ну звичайно! Такі типи, зазвичай, живуть найдовше за всіх. Та й рани неглибокі, грамотно їх ваш охоронець покусав. Де він, до речі? Треба його перевірити на сказ.
   Поліна озирнулася навкруги - в кімнаті собаки не було. Поки вона розмовляла з поліцейськими, пес зник, ніби розчинився у повітрі.
-Де він?- перепитав коп.
-Я не знаю,- розгублено промовила дівчина,- щойно був тут, мабуть втік на вулицю, двері ж були відчинені...
-Гаразд, як знайдете його, обов'язково покажіть ветеринару і перевірте на сказ. І не залишайте його самого на вулиці, бо ще когось покусає...Великий він у вас, і на вовка схожий...Такий пес не повинен розгулювати сам вулицями міста, це ж не ліс.
-Так, так, я все зрозуміла. Дякую. Зараз же піду його шукати...
   Поліна вийшла в під'їзд, проводжаючи поліцейських і сусідів із своєї квартири. На вулиці було ще темно. Вдиляючись в пітьму, вона намагалася розгледіти силует вовка, знаючи наперед, що вона там його не побачить, адже це був господар лісу, який знову врятував їй життя.
   Зітхнувши, дівчина повернулася до квартири і зачинила за собою двері.
- Цікаво, чому ти так  часто потрапляєш у всілякі халепи? Це в тебе таке хоббі?- почула вона за своєю спиною тихий чоловічий голос і злякано озирнулася.
   Господар лісу, одягнений у шкіряний одяг, оздоблений сірим хутром, стояв, спираючись спиною об одвірки кухні. Довге русяве волосся, стягнуте на потилиці шкіряним ремінцем, меч у ножнах - здавалося що герой популярного бойового фентезі зійшов зі сторінок книги і завітав до неї в гості.
-Не знаю...- розгублено промовила Поліна, - дякую тобі за порятунок! Як ти сюди потрапив?
-Відчув, що тобі загрожує небезпека і примчав, я вмію дуже швидко переміщатися в просторі і часі.
-Ти з'явився дуже вчасно...Не знаю, щоб я і робила сама...