Таємничий поїзд

Пролог

      Поїзд прибув без оголошення. Вже вечоріло, стрілка годинника на вокзалі вказувала на п’яту годинну рівно. На пероні не було метушні, як зазвичай. Тільки один Марк стояв і чекав свого рейсу. Було достатньо прохолодно, але вітер здавався надто тихим.

      Вагон світився тьмяно жовтим світлом, наче зсередини його освітлювали лампи, що давно втратили силу. Провідник стояв біля дверей та мовчав. Його погляд сконцентрувався на Марку – у його очах була втома і погляд був твердим наче камінь.

• Сідаєте? – голос прозвучав тихо та без інтонації.

      Марк кивнув і ступив у середину.

      Вагон був майже порожнім. Лише кілька пасажирів сиділи поодаль: сива жінка, що тримала стару фотографію, чоловік середніх років, який щось записував у блокнот, маленька дівчинка з плюшевим ведмедиком та пару людей, які не відводили погляд від вікна вагона.

      Двері зачинилися безшумно. Поїзд рушив.

***

      Марк обрав місце коло вікна. Сидіння було м’яким, але враження ніби ніхто не торкався до нього роками. Він виглянув у вікно і його серце стиснулося. Замість нічного міста була темрява: ні зірок, ні місяця, ні бодай якогось проблиску світла.

      Оглянувши вагон, побачив, що стара жінка так і  дивилася на фотографію. Її губи ворушилися, наче вона розмовляла з людиною на ній. Чоловік перегортав сторінки у блокноті, ретельно щось дописуючи. Дівчинка міцно тримала свого ведмедики та пильно дивилася на Марка. Її погляд був водночас спокійним та сумним. Він не міг пояснити, але її очі були зовсім не дитячими. Усі вони були, ніби замкнені у власному світі.

      Поїзд набирав швидкість. Колеса стукали у ритмі, який нагадував стукіт серця. Тук-тук, тук-тук…. Ззовні вікна була незміна темрява. Поїзд проїхав наступну станцію – без зупинки. Марк глянув на свій годинник, стрілки якого зупинилися на п’ятій. Він спробував завести його, але стрілки нерухомо стояли і вказували на одну і ту ж точку. Пасажир відчув як його тіло пронизало холодом. Озирнувшись, почав шукати провідники. Але того ніде не було. Двері у сусідній вагон закривалися самі м’яко та беззвучно. Рушивши до сусіднього вагона, на мить заціпенів. Там сиділи ті самі люди на своїх місцях. Пробігши ще пару вагонів нічого не змінювалося. Він відчув як його серце стало битися в рази швидше.

• Може це сон? – подумав Марк. Але все було надто реальним і він не зміг заставити себе прокинутися.
• Вибачте… - звернувся до чоловіка з зошитом. – Ви не знаєте коли буде наступна зупинка?

      Той підняв голову. Його очі були втомлені, мов не спав кілька діб. Він довго дивився на Марка, відчуття було, що він дивиться крізь ного, а потім сказав:

• Тут не такі зупинки.

      Відвернувся і знову почав писати щось у зошиті.

      Спантеличення читалося на лиці чоловіка, у горлі пересохло, і все ж він зважився заговорити:

• Що ви маєте на увазі? – слова прозвучали майже пошепки.

     Той підняв очі від сторінки й усміхнувся. Щось було лякливе у його посмішці.

• Є потяги, що повертаються назад, - і є ті, з яких дороги вже немає.

      По спині Марка пробіг холодок. Він не розумів, що відбувається, думав це якийсь злий жарт. Швидко дістав квиток із кишені. На ньому не було ні часу, ні станції відправлення. Також, не було пункту призначення. Квиток був пустим. Лише надруковано ім’я – його власне.

***

      Марк ще раз глянув на квиток – там чорніло тільки його ім’я, без номера місця і пункту призначення. Його пальці тремтіли, серце билося швидше і в голові було питання: “Чому тільки я?”. “Може я збожеволів?”.

      Він підвів погляд і помітив навпроти стару жінку. Вона й надалі тримала світлину й дивилася на ней так, наче нічого інше не мало значення. Його охопило відчуття страху і цікавості. Подумав, що можливо, вона зможе допомогти з відповідями.

• Можна присісти? – запитав він.

      Жінка ствердно кивнула головою. Фотографія, яку вона тримала була старою, вицвілою на сонці і на краях були помітні плями від пальців. На чорно-білій фотографії позував чоловік, років 25-30 у воєнній формі.

• Це ваш чоловік?

      Її лице усміхнулося, і здавалося, що вона згадує все своє життя.

      -     Ми познайомилися коли мені було сімнадцять, на першому курсі університету. Від тоді нас було не розділити. Він був високим, під два метри росту, у гарній фізичній формі, подобався всім дівчатам. Це було кохання з першого погляду. За два роки він зробив мені пропозицію, а ще за пів року ми одружилися. В нас були колосальні плани на майбутнє – продовжувала жінка. Настали сумні часи. Після закінчення навчання його забрали на війну. Спочатку все було добре, він писав листи кожні два тижні і в один момент все обірвалося. Прийшов час наступного, але його не було. Можливо він зайнятий – подумала я. Потім ще два тижні, ще два і ще… - ніякої звістки від нього. Ця фотографія була в останньому його повідомленні. Я так і не вийшла заміж вдруге. Я чекала його все життя. І, мабуть, тепер нарешті наздогнала. Смерть не страшна, коли маєш кого зустріти по той бік.