Глава 23. Нові герої

Глава 23. Нові герої

Ранок в Одесі був теплим і золотавим. Сонце тільки піднімалося над спокійним морем, фарбуючи хвилі в медово-янтарні тони. На пустельному пляжі, де ранковий бриз м’яко тріпав рушники, сиділа молода пара.

Антон, високий і широкоплечий, в дорогих сонцезахисних окулярах і білій лляній сорочці, ліниво потягував каву з тонкої порцелянової чашки. Поруч з ним — Ольга, його дружина, струнка шатенка з м’якими рисами обличчя, в легкій шовковій сукні і капелюсі з широкими полями. Її сміх звучав дзвінко і вільно, ніби їй невідомі турботи.

— Дивися, — сказала вона, вказуючи вдалечінь, де на горизонті мигтіли вітрильники, — ось там би нам орендувати яхту на весь день. Уявляєш? Тільки ми, море і шампанське.

Антон усміхнувся. — Ну, якщо ти готова до шторму, як у фільмах, — підколов він її, — то я за. Але спочатку — тест-драйв нової “Астона”.

Ольга грайливо закотила очі. — Ти знову хочеш ганяти по набережній, щоб усі бачили, яка в тебе машина?

— А навіщо ще купувати таку іграшку? — він підморгнув, встаючи. — Дорога, ми повинні показувати людям, що щастя існує.

Через півгодини вони уже каталися по ранковому Приморському бульвару на блискучому темно-синьому Aston Martin. Вітер розвівав Ольгин капелюх, а вона сміялася так, що перехожі оберталися. Музика з колонок заповнювала салон, і навіть таксисти заздрісно проводжали їх поглядом.

— Чесно, Антоне, — сказала вона, коли вони зупинилися біля кав’ярні з видом на море, — іноді я думаю, що ми живемо як у кіно.

— Так і є, Олю, — відповів він, подаючи їй руку, — просто це кіно — наше. І фінал у нього буде тільки тоді, коли ми самі захочемо.

Вони сіли за столик, замовили фруктовий десерт і продовжили обговорювати, куди поїдуть наступного вечора — в Монте-Карло чи, може, в Грецію. Усе навколо говорило про те, що ця пара живе для задоволень, і ніщо не віщувало, що доля незабаром кине їх у зовсім інший світ.

Антон завжди любив робити все на широку ногу. Уже до полудня він домовився з власником марини в Одесі про оренду величезної білосніжної яхти класу luxury. Її блискучий корпус віддзеркалював сонце, а хромовані поручні сяяли, ніби були відполіровані сьогодні вранці. На палубі — м’які дивани з кремовими подушками, міні-бар з шампанським “Dom Pérignon” і прозорий басейн, вода в якому здавалася продовженням самого моря.

— Боже, Антоне… — Ольга обійшла яхту, торкаючись рукою поручнів, — вона ж як дім на воді… навіть краще. — Нічого, мила, сьогодні вона буде тільки нашою, — самовдоволено усміхнувся він, піднімаючись на капітанський місток.

Через кілька хвилин потужні двигуни загуділи, і яхта м’яко відштовхнулася від причалу. Вода за кормою збивалася в білу піну, а Одеса повільно віддалялася за горизонт.

Ольга лежала на шезлонгу, потягуючи з високого келиха холодне шампанське, а Антон стояв біля штурвала, насолоджуючись видом. — Ось це життя, — сказав він, прикурюючи сигару. — Чорне море, сонце, і жодних дзвінків від клієнтів. — І жодних турбот, — додала Ольга, ліниво перевертаючись на живіт. — Навіть не віриться, що все це наше.

Години йшли, а яхта впевнено йшла на південь. Десь удалині виднілися вітрильники, але невдовзі і вони зникли, поступившись місцем тільки лінії горизонту. Море було тихим, гладким, ніби скло.

Раптом Антон насупився. — Дивно… — він примружився, дивлячись у бінокль. — Ти це бачиш? Ольга підвелася, її сукня злегка тріпав вітер. — Де? — Он, прямо по курсу… Острів.

Вона глянула і дійсно помітила смутний силует землі, ніби закутаний туманом. Він виглядав чужим, диким, ніби вирваним з іншого світу.

— Антоне… — у її голосі прозвучала суміш цікавості та захвату, — давай підійдемо ближче. — Ти серйозно? Це може бути просто безлюдна скеля. — Ну і що? — вона грайливо торкнулася його руки. — Уяви… ми висадимося там, одні, як у пригодницькому фільмі.

Антон помовчав, дивлячись на таємничий берег, а потім усміхнувся: — Гаразд. Ти завжди вміла втягнути мене в авантюри. Тримайся, мила.

Він змінив курс, і яхта, прорізаючи спокійні води, попрямувала просто до дивного острова, який з кожною хвилиною ставав усе чіткішим — темні скелі, зарості, і якийсь зловісний блиск у глибині джунглів, ніби острів чекав на них…

Коли ніс яхти торкнувся мілководдя, Антон заглушив двигун. Вода тут була настільки прозорою, що можна було розгледіти кожен камінчик на дні. Він спустив на воду маленький надувний ботик, і невдовзі вони уже гребли до берега.

Ольга першою ступила на м’який золотавий пісок. Вона зняла босоніжки і засміялася, відчувши, як теплий пісок просипається крізь пальці ніг. — Боже, Антоне… Це просто рай! — вона підняла руки до неба, вдихаючи вологий запах моря, — подивися, яка краса!

Берег був тихим. Лише легкий бриз колихав листя пальм, а вдалині щось блиснуло — може, потік чи озеро. Ольга, як дитина, кружляла, розглядаючи кожен квітку, кожен камінь.

Антон же стояв трохи осторонь, дивлячись вглиб острова. Його погляд зачепився за щось дивне: серед заростей виднілися рівні лінії — явно не природного походження. Ніби хтось поставив там намети.

— Олю… — він насупився, — мені здається, там табір. — Табір? Тут? — вона примружилася, дивлячись туди ж. — Може, туристи? — Не схоже. Надто акуратно. І… — він помовчав, — дим. Ледве помітний.

Ольга підійшла ближче, її очі блиснули цікавістю. — Антошо, ходімо подивимося. Ну будь ласка! Це ж як у фільмах: таємничий острів, і ми знайшли чиєсь житло! — Олю, може, це не дуже добра ідея. Ми не знаємо, хто там. — Ну ти ж зі мною, — вона усміхнулася. — А з тобою мені нічого не страшно.

Вони рушили по стежці, пробираючись крізь зарості. Птахи з криком злітали з гілок, а вдалині роздавався рівний шум прибою. Через кілька хвилин вони вийшли до невеликої галявини.

Перед ними стояв табір: кілька наметів, натягнутий тент, складені в штабель ящики, вогнище, де ще тліло вугілля. Усе виглядало доглянутим, але закинутим.

— Ось це да… — прошепотів Антон. — Хто б це міг бути?.. Ольга нахилилася і показала на землю: — Дивися.