Глава 22. Шлях до центру Землі

Глава 22. Шлях до центру Землі

Болотна трясовина залишилася позаду, але вона ніби прилипла до думок кожного. Важкі запахи гнилі ще стояли в носі, а перед очима весь час вставав момент, коли Мати Болот схопила Олега.

Дорога йшла через вологу, напівтемну хащу. Туман розсіювався повільно, і через це здавалося, що сонце втратило свій світ. Хлопці йшли мовчки, поки Бен не порушив тишу: — Знаєте… ми втратили уже надто багато. Спочатку Воронцова, потім Орлова… тепер Олега. — Він стиснув кулаки. — І все це заради чого? Ми навіть не наблизилися до розгадки.

Соколов ішов попереду, не обертаючись. — Ми наближаємося. Хоч щось та знайдемо, — сказав він, але голос його звучав глухо, без віри.

Кріс витерла піт з чола і тихо додала: — Іноді я думаю… може, ми всі звідси не вийдемо.

Настя крокувала збоку, дивлячись на землю. — Значить, треба припинити ходити колами, — вона підняла очі. — Ходімо до центру острова. Там може бути… щось важливе. Може, навіть відповідь, навіщо ми тут.

Бен хмикнув, але без звичної усмішки: — Або там нас просто доб’ють.

— Так чи інакше, — Настя стиснула ремінь автомата, — ми не можемо просто чекати, поки цей острів нас зжере.

Кроки звучали глухо в цій глухій хащі. Між деревами звисали довгі ліани, а під ногами чавкала волога. Кожному здавалося, що за ними тягнуться тіні.

— Гаразд, — Соколов нарешті обернувся. — Центр острова так центр. Але, клянуся, якщо ми туди дійдемо і нічого не знайдемо… я сам підпалю цей чортів ліс.

Вони знову пішли вперед, і ліс ніби став густішим, похмурішим, важчим. З кожним кроком центр острова кликав їх — то ніби обіцянка, то ніби пастка.

Тим часом, в іншій частині острова, в невеликому дерев’яному будиночку біля краю лагуни, Артем Кравець сидів навпроти Джека. За вікном чувся тихий плескіт хвиль і крики дикуватих птахів.

Артем довго крутив у руках кружку з теплим ромом, поки, нарешті, не сказав: — Джеку… Ти адже знаєш цей острів краще за всіх. Розкажи мені правду. Що тут насправді?

Джек підняв очі. Зморшки на його обличчі ніби стали глибшими, а погляд потяжчав. Деякий час він мовчав, ніби зважував, чи варто відкривати те, що він приховував довгі роки. Нарешті, він повільно кивнув. — Гаразд, Кравцю. Допоможу тобі. Але те, що ти дізнаєшся… назад уже не викинеш з голови.

Вони вийшли з будиночка, і тепле, вологе повітря вдарило в обличчя. Джек взяв рушницю, поправив стару потріпанну шапку і повів Артема по вузькій стежці вглиб джунглів. Шлях вів до центру острова.

Через деякий час Джек порушив тишу: — А як там… Мілана і Денис?

Артем на секунду усміхнувся, але в його очах мигнула смуток. — Мілана… ми одружилися. Уже десять років разом. Народився син, Том. Зараз йому вісім. Вона… вона врятувала мене тоді, Джеку. Дала мені сенс після всього, що тут було.

Джек кивнув, але по його обличчю було видно — він чекає продовження. Артем зітхнув і додав: — А ось з Денисом… інша історія. Як тільки він вибрався звідси… щось з ним сталося. Ніби розум не витримав. Він почав маячити, розповідати, що острів все ще «кличе» його. Кричав, що чує голоси ночами… Через пару років він зовсім злетів з котушок. А потім… — Артем замовк, опустивши погляд. — Він помер.

Ліс навколо ставав усе густішим, а кроки по вологій землі віддавалися глухо, ніби острів сам слухав їхню розмову.

Джек не став відповідати. Він тільки міцніше стиснув ремінь рушниці і прискорив крок — попереду їх чекала правда, до якої обидва, можливо, не були готові.

— Є одне місце, — сказав Джек, зупинившись на стежці. — Коли ми були тут з Данею… він знайшов його. І… з ним сталося… дещо. Він замовк, ніби зважував слова. — Хочеш побачити? Артем кивнув без вагань: — Звичайно. Якщо я хочу знати правду про острів, я повинен побачити все.

Вони йшли мовчки, лише зрідка чувся хруст гальки під ногами і далекі крики птахів. Через півгодини дорога вивела їх до вузького, напівприхованого входу в скелю. Проєм нагадував зів хижака, готового проковтнути будь-кого, хто наважиться увійти.

— Ну ось… ми і прийшли, — тихо промовив Джек.

Всередині печери повітря було прохолодне і вологе. Промені ліхтарів різали темряву, вихоплюючи з мороку стіни, усіяні кристалами кварцу. Камені іскрилися, відбиваючи світло, ніби зірки в чорному небі. Іноді кристали були настільки великими, що здавалися застиглими уламками льоду, за якими ворушилися дивні тіні.

— Чорт… — видихнув Артем, розглядаючи ці візерунки.

Стежка вела вниз, до самої глибини. І ось, коли вони обігнули останній поворот, перед ними розкрився зал… і весь простір попереду осяявся золотим сяйвом.

Купи золотих монет, старовинні кубки, прикраси, мечі з дорогоцінними рукоятками і статуетки дивних істот — все це лежало, ніби неторкане віками. Запах давнини змішувався з легким металевим ароматом.

Артем завмер. Він навіть не зміг вимовити ні слова, тільки стояв з відкритим ротом. — Господи… — нарешті прошепотів він. — Таке… я бачив тільки у сні. — Що це за місце, Джеку? — у його голосі звучав трепет і недовір’я.

Джек підійшов до однієї зі статуеток і провів пальцями по вицвілому символу. — Легенда свідчить… — почав він повільно, — задовго до того, як цей острів з’явився на картах, тут був народ моря. Вони поклонялися істоті, що жила в самому серці острова. В обмін на захист вони приносили йому дари… золото, що добували з затонулих кораблів і торгових караванів. — Але якщо це їхнє золото… де вони самі? — запитав Артем.

Джек кинув погляд у темряву, туди, де тінь від золота падала на дальню стіну. — Кажуть… одного разу вони принесли надто багато. І пробудили того, кому поклонялися. Він не взяв золото… він взяв їх. Усіх до єдиного. З тих пір золото лежить тут. Але прокляття залишилося.

— І що, ти хочеш сказати, що центр острова… пов’язаний з цим? — Артем не відривав погляду від золотого блиску. — Пов’язаний… і дуже тісно, — тихо відповів Джек. — Якщо хочеш зрозуміти, що насправді тримає цей острів… тобі доведеться піти туди.