Глава 21. Мати Болот

Глава 21. Мати Болот

Компанія вийшла з села карликів під низьким сірим небом. Повітря було свіжим, але важким від вологи, а тонкі гілки ялин чіпляли за плечі, ніби не хотіли відпускати.

— Ну що, — усміхнувся Соколов, оглядаючись на покосившіся будиночки, — ніколи б не подумав, що ми зустрінемо справжніх ліліпутів. Ще б Гуллівера сюди…

— Це ти у нас Гуллівер, — підколола його Кріс. — Особливо коли в той дім намагався зайти боком.

— Та ну вас, — відмахнувся Соколов. — Зате тепер є, що онукам розповідати.

Олег усміхнувся: — Ага, розкажеш, що тебе мало не з’їли місцеві «маляри» за те, що в комірчину поліз.

Настя, крокуючи поруч з Беном, повернула до нього голову: — Значить, Артем все-таки був не правий? Карлики живі, ось ми їх і бачили.

Бен похитав головою: — Бачили — так. Але, Насте, на острові все може швидко змінюватися. Сьогодні вони живі, завтра — зникнуть. Тут час… інший.

Розмова поступово стихала, але то і справа хтось вставляв репліку. Тайга навколо ставала густішою: сосни і ялини росли так щільно, що сонце лише плямами пробивалося на землю. Під ногами м’яко пружинив товстий шар моху, місцями слизького від ранкової роси.

— Чую, скоро болота почнуться, — сказав Громов, обводячи поглядом туман, що стелився між стовбурами.

— Звідки чує? — усміхнулася Кріс. — Ти що, болотний барометр?

— Та ні, — знизав плечима Громов, — просто запах уже інший. Солодкуватий такий… І комарів більше.

Дійсно, над головою почали витися перші комахи, а повітря стало важчим. Лісовий шум змінився приглушеним плескотом води десь попереду.

— Тут тихіше стало, — зауважила Настя. — Птахів майже не чутно.

— Це нормально, — відповів Бен, але погляд його був напружений. — Ми підходимо до болот.

— Звучить як з моторошної казки, — хмикнув Соколов, але крок його став обережнішим.

Далі стежка вела їх до сіро-зеленої імли попереду, де дерева уже поступалися місцем в’язким, темним топям.

Вони вийшли з щільної тайги і опинилися на краю болотної рівнини. Під ногами земля стала в’язкою і зрадливо подригувала. Мох і купини приховували темну воду, з якої піднімався густий запах гнилі та сирості, змішаний з чимось солодкуватим, ніби від перегнилих квітів.

Кроки сповільнилися. Кожен крок супроводжувався тихим чавканням багна, а місцями вода вихлюпувалася на черевики. Здалеку долинало то булькання, то хлюпання, ніби хтось або щось повільно пересувалося під поверхнею топі.

— Ну і духан… — тихо пробурмотіла Кріс, прикриваючи ніс.

— Тихше, — обірвав її Бен. — Тут краще менше розмовляти. Болото… слухає.

Жарти скінчилися. Обличчя хлопців стали серйозними, кроки — обережними. Настя час від часу хапалася за рукав Бена, коли нога потрапляла в особливо в’язке місце.

Олег ішов останнім і весь час обертався, нервово оглядаючись у бік темної лінії дерев позаду. Піт виступив на чолі, хоча повітря було прохолодним.

— Ей, все нормально? — тихо запитав Громов, помітивши його стан.

— Не знаю… — відповів Олег, ледве ворушачи губами. — Таке відчуття, що… нас хтось пасе. Дивиться зі спини.

— Тут звірів повно, — спробував заспокоїти його Кріс, але сама теж мимоволі обернулася.

У той момент десь ліворуч, за пеленою туману, почулося глухий сплеск, ніби у воду впало щось важке. Ніхто не сказав ні слова. Тільки прискорили крок.

Болото поступово стискалося навколо. Купини ставали рідшими, а стежка — все більш зибкою. Десь зовсім поруч донісся протяжний, незвичний звук — не то стогін, не то крик, у якому було щось нелюдське.

Олег завмер, вчепившись у плече Соколова: — Я серйозно… воно нас бачить.

Соколов хотів щось відповісти, але в цей момент туман попереду повільно заворушився, ніби розсуваючись від невидимого руху.

Туман попереду густішав, клубився, ніби живий. Він висів між чахлими деревами, чіплявся за їхні покосивші стовбури і стелився по чорній, в’язкій воді. Громов, ідучи трохи попереду, раптом різко зупинився. Його дихання збилося, очі розширилися.

— Чорт… — видихнув він.

— Що? — насторожився Соколов.

Громов не одразу відповів. Вглядався в білісну пелену, поки та не сомкнулася знову, приховуючи побачене. — Там… — він зробив паузу, ніби підбираючи слова, — хтось був. Величезний. Спочатку я подумав, дерево… але воно ворушилося. Довгі руки, як гілки, і… очі. Жовті.

Настя насупилася: — Може, тобі здалося? Тут же туман.

— Я знаю, що бачив, — твердо сказав Громов, і в його голосі прозвучала та інтонація, яка не залишала місця для сумнівів.

Кріс, що йшла трохи збоку, одразу перехопила рушницю, погляд став жорстким: — Усі. Зупинилися. Перезарядити зброю. Зараз.

Бен кинув швидкий погляд на неї, але сперечатися не став — по клацаннях затворів і тихому дзвону гільз було зрозуміло, що всі зрозуміли серйозність моменту.

— Тримайтеся щільніше, — додала Кріс, перевіряючи свій карабін. — Якщо воно тут, у нас буде секунди три-чотири на реакцію.

Навколо стояла тиша, порушувана тільки чавканням болотної жижі під ногами і далеким, ледве чутним бульканням. Олег ковтнув, погляд його метався з боку в бік.

— Я говорив… воно нас пасе, — тихо, майже шепотом, промовив він.

Туман попереду знову здригнувся… і щось у ньому ледь помітно зрушило.

Хлопці збилися в щільне коло, зброя напоготові. Туман став густим, ніби стіною, і уже через пару кроків попереду не було видно нічого, окрім білісної мертвотної пелени.

І тоді воно з’явилося.

Спочатку — тінь. Висока, неприродно витягнута, скользнула між деревами. Потім туман розірвався, і з нього винирнула Мати Болот. Її шкіра була кольору гнилої тини, місцями облуплена, з чорними водоростями, що звисали, як клапті. Обличчя — потворне подоба людського, з широким ротом, повним тонких, як голки, зубів. З очей лився тьмяний, болотний світ, а замість ніг вилися довгі слизькі відростки, що втягували її у в’язку жижу. Кожен крок супроводжувався хлюпаючим, булькаючим звуком, від якого мороз ішов по шкірі.